Розділ 9. Яблуневий сад

Ранок почався з приємної несподіванки. Ліна відчинила пекарню о шостій, як зазвичай, і виявила на порозі кошик із яблуками — великими, рум'яними, що пахли осінню. До ручки була прив'язана записка на клаптику паперу:

"З мого саду. Для пирогів. — Е."

Ліна усміхнулася, притискаючи записку до грудей. Ейдан. Він, мабуть, встав ще раніше, щоб назбирати яблук і принести їх до відкриття пекарні.

Вона внесла кошик усередину, почала перебирати яблука. Вони були ідеальними — твердими, соковитими, з легким рум'янцем. Саме для пирога.

Двері відчинилися. Увійшла жінка років шістдесяти, повненька, з добрим круглим обличчям і сивими кучерями, перехопленими хусткою. Попри вік і статуру, вона виглядала енергійною. В руках гостя тримала стопку книжок.

— Доброго ранку! — Вона поставила книжки на стійку. — Ви, мабуть, Ліна? Племінниця Марти?

— Так. Доброго ранку. А ви...

— Єва Стоун. Володію книгарнею на площі. Марта була моєю найкращою подругою. — Очі жінки заблищали. — Вибач, що не прийшла раніше. Не могла. Надто боляче було заходити сюди без неї.

Ліна вийшла з-за стійки, обійняла Єву:

— Розумію. Мені теж було важко в перші дні.

Єва витерла очі, усміхнулася:

— Але ти залишилася. Марта була б рада. Вона так сподівалася, що ти приймеш пекарню.

— Ви багато знаєте про Марту?

— Усе. Ми дружили понад сорок п'ять років. Із юності, відтоді, як я з батьками переїхала до Солті Коаста. — Єва сіла на стілець, зітхнула. — Хоч Марта була старша за мене, ми завжди розуміли одна одну. Вона розповідала мені про магію, про рецепти, про Деніела. Я була єдиною, крім старої Естер, хто знав усю правду.

Ліна сіла навпроти:

— Розкажіть мені про неї. Про Марту. Я так мало знаю.

Єва замислилася, дивлячись у вікно на море:

— Марта була... світлом. Знаєш, є люди, які освітлюють простір навколо себе просто фактом свого існування. Вона була такою. Добра, мудра, терпляча. Але й сумна. Завжди з цим тихим сумом в очах.

— Через Деніела?

— Так. Вона так любила його. Вони мали одружитися восени, п'ятдесят років тому. Він був моряком, гарним і сміливим. Марті було двадцять два, йому двадцять п'ять. Вони були ідеальною парою — всі в місті казали, що вони народжені одне для одного.

Єва замовкла, і Ліна бачила, як спогади накочують на неї.

— Що сталося?

— Шторм. Деніел вийшов у море з командою у вересні. Погода була гарною, ніхто не очікував бурі. Але вона прийшла раптово — вітер, хвилі заввишки з будинок. Судно затонуло. З п'ятнадцяти людей врятувалися тільки троє. Деніела серед них не було.

Ліна заплющила очі, уявляючи біль молодої Марти.

— Вона чекала на нього тиждень на причалі, — продовжувала Єва тихо. — Щодня приходила, стояла й дивилася на море. Сподівалася, що він таки випливе, повернеться. Але тіло знайшли лише через десять днів. Марта... вона мало не зламалася. Перестала їсти, говорити. Близькі боялися, що вона не виживе.

— Що її врятувало?

— Стара Естер. Пекарка, в якої Марта працювала. Естер знала про магію, передала її Марті. Сказала: "Хочеш пережити біль — допомагай іншим переживати його". І Марта почала пекти. Спершу для себе — щоб не збожеволіти. Потім для інших. І поступово біль притупився. Не пішов — ніколи не йшов повністю. Але став терпимим.

Єва подивилася на Ліну:

— Марта присвятила життя пекарні. Допомагала людям стільки років. Але сама так і не дозволила собі покохати знову. Казала, що не може, що Деніел був єдиним. Я думаю... я думаю, вона боялася. Боялася знову втратити.

Ліна кивнула, розуміючи:

— Тому вона написала мені в записці — дати цьому місцю шанс, але не забувати жити.

— Вона не хотіла, щоб ти повторила її помилку. — Єва взяла Ліну за руку. — Пекарня — це дар. Але не клітка. Допомагай людям, але не забувай про себе. Не відмовляйся від щастя через страх.

Слова відлунням відгукнулися в грудях. Ліна думала про Ейдана, про те, як боялася довіритися знову. Про Себастьяна, який кинув її. Про страх бути недостатньо гарною, недостатньо важливою.

— Дякую, — прошепотіла дівчина. — За те, що розповіли.

Єва встала, обійняла її:

— Марта любила тебе. Казала, що ти схожа на неї в молодості — сильна, але така, що боїться своєї сили. Вона хотіла, щоб ти була щасливіша, ніж вона.

Коли Єва пішла, залишивши книжки ("Марта просила передати тобі — це її улюблені"), Ліна стояла біля вікна, думаючи. Про долю Марти, про те, як легко віддати всю себе болю й забути жити.

Вона не хотіла такого життя. Не хотіла через роки озирнутися назад і побачити лише роботу, лише допомогу іншим, але не своє власне життя.

Вона хотіла більшого.

Ейдан прийшов ближче до обіду, з дошкою й рубанком.

— Вирішив зробити нову полицю для спецій, — пояснив він. — Стара хитається.

Ліна усміхнулася:

— У вас завжди знаходиться щось, що треба полагодити.

— Старий будинок. Завжди є робота. — Він почав знімати мірки, але впіймав її погляд. — Що?

— Дякую за яблука. Вони чудові.

— У мене старий сад за будинком. Яблуні ще батько садив. Урожай гарний цього року. — Він замовк, потім додав: — Я подумав... може, ви хотіли б побачити? Сад, я маю на увазі. Там гарно восени.

Ліна відчула, як прискорюється пульс:

— Це запрошення?

— Запрошення, — підтвердив він, дивлячись просто в очі. — Сьогодні ввечері, якщо ви вільні. Прогуляємося, я покажу сад. Потім, може, повечеряємо. Нічого особливого, просто... час разом.

Перше побачення. Справжнє перше побачення.

Ліна усміхнулася:

— Я вільна. О котрій?

— О шостій? Захід буде гарним.

— Домовилися.

Решту дня Ліна провела в дивному збудженні. Пекла пиріг із яблук Ейдана — звичайний, без магії, просто смачний. Обслуговувала покупців, усміхалася більше, ніж зазвичай. Кілька разів ловила себе на тому, що дивиться в дзеркало, поправляючи волосся.