Розділ 5. Коли пам'ять ранить

Ейдан прийшов наступного ранку з мішком вогнетривкої глини й новими цеглинами. Ліна відчинила двері, ще сонна — прокинулася рано, не могла заснути, думала про магію, про пекарню, про те дивне відчуття належності, яке з'явилося за ці кілька днів.

— Доброго ранку, — сказав Ейдан. — Розбуджу вас роботою?

— Ні, я вже не сплю. Заходьте.

Він вніс матеріали, оглянув піч при денному світлі. Провів рукою по кладці, постукав кісточками пальців у кількох місцях.

— Гірше, ніж думав, — сказав він. — Доведеться розібрати майже половину. Займе днів три, може чотири.

— Це означає, я не зможу пекти?

— Зможете, але обережно. Я працюватиму частинами, щоб не зруйнувати всю конструкцію одразу. Просто не розпалюйте надто сильно.

Ліна кивнула. Три-чотири дні. Три-чотири дні Ейдан буде тут, у пекарні, працювати поруч із нею.

Чому ця думка викликала дивне хвилювання?

Вона відійшла до столу, почала готувати тісто для хліба. Звичайного, простого — треба було поповнити запаси. Ейдан дістав інструменти, узявся акуратно розбирати пошкоджену частину печі. Працював мовчки, зосереджено.

Якийсь час вони перебували в тиші, кожен зайнятий своєю справою. Ліна місила тісто, слухаючи розмірені звуки роботи — постукування молотка, скрегіт шпателя по цеглі. Це було дивно заспокійливо.

— Ви завжди так рано встаєте? — запитав Ейдан, не відриваючись від роботи.

— Раніше — ні. Спала до останнього, бігла на роботу з кавою в руках. А тут... тут якось природно прокидатися зі світанком.

— Місто змінює ритми, — сказав він просто. — Тут живеш за сонцем і припливами, а не за будильником.

Ліна усміхнулася. Влучно підмічено.

Двері пекарні несподівано розчахнулися. На порозі стояв чоловік років п'ятдесяти, в потертій куртці, гумових чоботях, з обличчям, обвітреним морем і сонцем. Сиве волосся стирчало з-під в'язаної шапки. Очі — темні, важкі, з глибокими зморшками втоми навколо.

Ейдан випростався, відклав інструмент:

— Торвальде.

— Ейдане, — коротко кивнув чоловік. Потім перевів погляд на Ліну. — Ти племінниця Марти?

— Так. Ліна Берг.

Торвальд мовчав, роздивляючись її. Потім пирхнув:

— Схожа. Очі ті самі — добрі, дурні. Марта теж усім вірила.

Ліна не знала, ображатися чи дякувати за порівняння. Ейдан кинув на Торвальда попереджувальний погляд:

— Торе, не починай.

— Що "не починай"? Я правду кажу. — Рибалка пройшов усередину, важко опустився на стілець біля стійки. — Клара сказала, що ти печеш. Як Марта. Що вмієш... допомагати.

Ліна витерла руки, підійшла ближче. Торвальд дивився в підлогу, щелепа стиснута.

— Не знаю, чи вмію, — чесно сказала вона. — Я тільки починаю. Але спробую, якщо ви скажете, що вам потрібно.

— Не знаю, що мені потрібно, — глухо відповів він. — Клара сказала, що ти повернула їй спогад. Що твій хліб... — Він заїкнувся, провів рукою по обличчю. — Мені не треба повертати. Мені треба забути.

Тиша. Ейдан завмер, дивлячись на друга. Ліна присіла на стілець навпроти.

— Що забути? — тихо запитала вона.

Торвальд довго мовчав. Потім нарешті промовив:

— Сина. Його обличчя, його голос, як він сміявся. Усе. Хочу забути все, бо щоразу, коли згадую, помираю наново.

Його голос зламався на останніх словах. Він стиснув кулаки, втискаючи нігті в долоні.

— П'ять років тому, — тихо сказав Ейдан. — Море. Шторм.

Ліна заплющила очі. Господи.

— Мені дуже шкода.

— Не треба жаліти, — різко обірвав Торвальд. — Я не по жалість прийшов. Клара сказала, що в тебе є рецепти. Для тих, хто хоче забути. Є такі?

Ліна згадала зошити. Гортала їх вечорами, вивчаючи. І так, там був рецепт. "Кекс забуття — обережно, стирає болісні спогади". Вона запам'ятала його, бо наприкінці Марта написала великими літерами: "Використовувати лише в крайньому випадку. Забуття — не зцілення".

— Є, — сказала вона повільно. — Але...

— Тоді спечи. Заплачу, скільки скажеш.

— Торвальде, — Ейдан поклав руку на плече друга. — Може, не треба? Марта завжди казала...

— Марти більше немає! — Торвальд встав різко, стілець перекинувся. — Марти немає, а я все ще тут, і щоранку прокидаюся й згадую, що мого хлопця теж більше немає. Щоразу як уперше. П'ять років, Ейдане. П'ять років я не можу дихати нормально.

Він задихався, хапаючи ротом повітря. Ейдан підвівся, обійняв друга — міцно, не кажучи ні слова. Торвальд утнувся чолом йому в плече, плечі затрусилися.

Ліна стояла, стискаючи фартух у руках, почуваючись безпорадною. Ось він — справжній біль. Не той, який можна вилікувати булочкою чи хлібом. Біль, який розриває зсередини.

Коли Торвальд трохи заспокоївся, Ейдан усадив його назад, подав склянку води. Сам сів поруч.

— Послухай мене, — сказав він тихо, але твердо. — Я розумію, що ти відчуваєш. Але забути Алекса — це не рішення. Це буде як убити його вдруге.

— Він уже мертвий, — прошепотів чоловік.

— Але пам'ять про нього жива. І поки ти пам'ятаєш, він усе ще з тобою. Хай це й болить.

Торвальд похитав головою:

— Не можу більше. Не можу жити з цим болем. Він з'їдає мене.

Ліна дивилася на нього — на зламаного чоловіка, який просто втомився боротися. І щось усередині неї кольнуло, гостре й ясне. Розуміння.

Вона сіла навпроти нього, взяла його руки в свої — грубі, мозолясті руки рибалки.

— Торвальде, — сказала вона. — Я не можу уявити ваш біль. І не казатиму, що розумію. Але я знаю одне — забуття не поверне вам життя. Воно просто зробить вас порожнім.

Він подивився на неї — в очах відчай і злість:

— І що ти пропонуєш?

Ліна думала. Згадувала зошити, рецепти. Був там один... так. "Пиріг для примирення з утратою". Для тих, хто не може відпустити померлих близьких. Не забути — відпустити. Дати їм піти з миром, а собі — дозвіл жити далі.

— У мене є інший рецепт, — повільно сказала вона. — Не для забуття. Для... примирення з втратою. Він не зітре спогади про сина. Але, можливо, допоможе зробити їх не такими руйнівними. Допоможе відпустити його з любов'ю, а не з болем.