Розділ 4. Магія тіста і ремонт

Ейдан прийшов рівно о восьмій ранку, як і обіцяв. Ліна почула стукіт у двері, коли якраз замішувала тісто для звичайного хліба — без магії, просто щоб попрактикуватися. Вона витерла руки об фартух, відчинила.

Молодий чоловік стояв на порозі з дерев'яною скринькою в руках — з інструментами, судячи зі звуку. Одягнений так само просто, як учора: робоча сорочка, джинси, потерті черевики. Волосся було акуратно зачесане назад, але вже вибивалися пасма.

— Доброго ранку, — сказав він. — Можна ввійти?

— Так, звісно. — Ліна відступила, пропускаючи його. — Вибачте, я трохи в борошні.

Ейдан кинув побіжний погляд на неї — на білі сліди на щоці, на руки, на фартух, і в його очах промайнула тінь усмішки. Але він нічого не сказав, просто пройшов усередину.

Озирнувся. Повільно, уважно, як людина, яка звикла помічати деталі. Підійшов до печі, провів рукою по кладці. Присів навпочіпки, зазирнув усередину. Потім підвівся, пройшов у куток із мокрою плямою, подивився на стелю.

Ліна стояла біля столу з тістом, спостерігаючи за ним. Було щось заспокійливе в його рухах — жодного поспіху, жодної напруги. Просто методичний огляд, оцінка.

— Піч можна полагодити, — сказав він нарешті. — Кілька цеглин розхиталися, треба перекласти. Займе пару днів. Дах теж треба латати — черепиця потріскалася після зими. Це швидше, один день.

— Це... дорого вийде?

Ейдан подивився на неї:

— Для вас — собівартість матеріалів. Марта багато для мене зробила. Вважайте, що я повертаю борг.

Ліна хотіла заперечити, але він уже дістав із скриньки блокнот, почав щось записувати — мабуть, список матеріалів. Розмову було завершено.

Дівчина повернулася до тіста. Продовжила місити, намагаючись не звертати уваги на присутність сторонньої людини. Але це було складно. Майстерня була великою, а пекарня — маленькою. Ейдан займав простір просто фактом свого існування — високий, мовчазний, зосереджений.

— Ви часто печете? — запитав він несподівано.

Ліна підвела голову:

— Тільки почала. Учора вперше спекла хліб.

— І вийшло?

— Так. Дивовижно, але вийшло.

Ейдан кивнув, роблячи чергову позначку:

— У Марти завжди виходило. Вона казала, що головне — не поспішати. Тісто відчуває поспіх.

— Вона вам часто говорила про випікання?

— Іноді. Я багато чого лагодив тут за роки. Марта любила розмовляти, поки я працював. — Він помовчав. — Хорошою була людиною. Доброю.

У його голосі з'явилося щось тепле, коли він говорив про Марту. Ліна відчула укол провини — вона так мало знала про свою тітку. А цей майже незнайомий чоловік, здається, знав її краще.

— Вона... вона розповідала вам про мене?

Ейдан підвів очі від блокнота:

— Трохи. Казала, що в неї є племінниця в місті. Розумна, успішна. Але дуже зайнята.

Ліна відвернулася, зосередившись на тісті. Дуже зайнята. Надто зайнята, щоб приїхати. Надто зайнята, щоб просто зателефонувати.

— Я не знала, що тітка хотіла, щоб я приїжджала, — тихо промовила дівчина. — Вона ніколи не просила про це.

— Марта ніколи не просила напряму, — відповів Ейдан. — Вона не любила обтяжувати людей. Але чекала. Завжди чекала.

Мовчання повисло в повітрі — важке, незручне. Ліна відчувала, як до горла підступає клубок. Вона місила тісто дужче, ніж треба, втискаючи в нього всю свою провину, увесь біль.

Ейдан, здається, зрозумів, що сказав щось не те. Він закрив блокнот, сунув до кишені.

— Вибачте. Не моя справа.

— Ні, ви праві. — Ліна витерла очі тильним боком долоні, залишивши борошняний слід. — Я мала приїжджати. Мала... бути тут.

Ейдан дивився на неї довго, оцінюючи. Потім повільно кивнув:

— Але ви тут зараз. І це важливо.

Такі прості слова. Але чомусь від них стало легше.

Ліна зібрала тісто в кулю, поклала в миску, накрила рушником. Помила руки, нарешті змила борошно з обличчя.

— Хочете кави? — запропонувала вона. — Або чаю?

— Від кави б не відмовився, — кивнув Ейдан.

Вона поставила турку на плиту — маленьку газову, що стояла в кутку. Насипала кави, залила водою. Аромат почав розповсюджуватися кухнею, змішуючись із запахом тіста й дерева.

— Ви давно займаєтеся теслярською справою? — запитала Ліна, розливаючи каву по філіжанках.

— Із дитинства. Батько навчив. Він був корабельним теслею, лагодив рибальські човни. Я пішов трохи іншим шляхом — меблі, будинки, реставрація. Але основи ті самі. За освітою я архітектор, але мені більше подобається не просто проєктувати, а втілювати проєкти в життя власними руками.

— Ви завжди жили в Солті Коасті?

Ейдан узяв філіжанку, відпив. Похитав головою:

— Ні. Їздив. До міста, на кілька років. Працював там у будівельній компанії. Хороші гроші, великі проєкти. — Він замовк, дивлячись у філіжанку. — Але потім повернувся.

— Чому?

Він знизав плечима:

— Втомився від метушні. Від бетону, скла, від людей, які завжди кудись поспішають. Тут... тут простіше. Тихіше. Можеш працювати у своєму темпі, робити речі так, як вважаєш правильним.

Ліна слухала, і щось відгукувалося всередині. Вона ж теж тікала від того життя — від метушні, від поспіху, від нескінченних перегонів.

— І дружина погодилася повернутися сюди? — запитала вона, а потім осіклася. Навіщо вона це запитала? Яке їй діло?

Ейдан усміхнувся — коротко, без радості:

— Дружини немає. Була. Вона залишилася в місті. Сказала, що не збирається ховати себе в глушині. Розлучилися чотири роки тому.

— Прошу вибачення, я не мала...

— Все нормально. — Він допив каву, поставив філіжанку на стіл. — Давно вже. Ми хотіли різного. Вона — кар'єру, блиск, великий світ. Я — тишу й дерево. Несумісно.

Ліна кивнула. Вона розуміла. Надто добре розуміла.

— У мене схожа історія, — зізналася дівчина. — Тільки з іншого боку. Мій... колишній сказав, що я надто зайнята роботою. Що він втомився бути на другому місці.