Розділ 3. Перший хліб і нове знайомство

Будинок навпроти був таким самим старим, як і пекарня — сірий камінь, вицвілі віконниці, дах із потемнілої черепиці. Але доглянутий: квіти в горщиках на підвіконнях, свіжопофарбовані двері, акуратна хвіртка.

Ліна штовхнула хвіртку, та рипнула, як і личить старим хвірткам. Пройшла доріжкою, викладеною річковими камінцями. Постукала у двері.

Ніхто не відповів.

Вона постукала знову, голосніше. За дверима почулися шаркаючі кроки, потім голос — старечий, насторожений:

— Хто там?

— Це Ліна. Ліна Берг. Племінниця Марти Елленвуд.

Пауза. Потім клацання замка, і двері прочинилися. В щілині з'явилося обличчя — зморшкувате, з гострими очима кольору вицвілого неба. Сиве волосся, зібране в вузол. Це була сусідка бабуся Клара, яку Ліна пам'ятала з дитинства. Жінка роздивлялася гостю довго, оцінюючи.

— Ах, — нарешті сказала вона. — Племінниця. Та сама, яка не приїхала на похорон вчасно.

Ліна стиснула в руках згорток із хлібом. Так, саме та.

— Прошу вибачення, я... я не знала. Не встигла.

Господиня дому пирхнула, але двері відчинила ширше.

— Заходь уже, раз прийшла. Чого на порозі мерзнути.

Усередині пахло старістю, травами і ще чимось — ліками, може. Будинок був маленьким, але затишним: в'язані серветки на столиках, фотографії в рамках, старий годинник на стіні.

Клара пройшла до крихітної вітальні, опустилася у фотель із високою спинкою. Жестом вказала Ліні на диван.

— Сідай. Чаю будеш?

— Ні, дякую, я... — Ліна простягнула згорток. — Я принесла вам хліб. Спекла сьогодні вранці.

Клара підняла брови:

— Хліб? Ти? — У її голосі чулася недовіра. — Марта казала, що ти в місті живеш, в офісі працюєш. Який там хліб.

— Я... спробувала. Знайшла рецепти тітки.

Щось промайнуло в очах літньої жінки — розуміння? Інтерес? Вона взяла згорток, розгорнула рушник. Хліб ще був теплим, запашним. Клара піднесла його до носа, вдихнула глибоко. Заплющила очі.

— Розмарин, — тихо сказала вона. — І мед. Так пекла Марта. Коли хотіла допомогти комусь... згадати.

Ліна завмерла. Отже, бабуся Клара знала? Знала про магію?

Сусідка розплющила очі, подивилася на Ліну довгим поглядом:

— Вона розповіла тобі?

— Залишила записки. Зошити з рецептами. Я... я не знаю, правда це чи ні. Але вирішила спробувати.

Клара кивнула повільно. Відламала шматочок хліба, поклала до рота. Жувала довго, зосереджено. Ліна спостерігала, затамувавши подих. Що зараз буде? Може, нічого. Може, це справді просто хліб, а вся ця історія з магією — вигадка втомленого й самотнього серця Марти.

Але потім обличчя літньої жінки змінилося.

Спершу вона просто завмерла, дивлячись в одну точку. Потім очі її наповнилися сльозами — не гіркими, а якимись світлими, здивованими. Вона притиснула руку до рота, і з грудей вирвалося схлипування — тихе, здавлене.

— Боже мій, — прошепотіла бабуся. — Боже мій...

Ліна подалася вперед, налякана:

— Вам погано? Може, води?

Бабуся Клара похитала головою. Сльози текли по зморшкуватих щоках, але вона усміхалася — усміхалася так, ніби їй повернули щось безцінне.

— Томас, — сказала вона, і голос її тремтів. — Його звали Томас.

— Кого?

— Хлопця, який кохав мене, коли мені було шістнадцять. — Клара дивилася кудись крізь стіни, крізь час. — Ми зустрічалися все літо. Біля старого вітряка, пам'ятаєш його? Ні, ти не пам'ятаєш, його знесли давно. Він дарував мені польові квіти. Цілував так невміло, по-хлоп'ячому. Ми хотіли одружитися.

Вона замовкла, провела рукою по очах.

— А потім його родина поїхала. Раптово, за одну ніч. Я чекала на нього біля вітряка цілий тиждень. Потім вирішила, що він просто кинув мене. Забула його. Точніше, переконала себе забути. Вийшла заміж за іншого через два роки. Народила дітей. Прожила життя.

Ліна слухала, боячись поворухнутися.

— Але я не могла згадати його ім'я, — продовжувала Клара тихо. — Ось дивно, правда? Пам'ятала обличчя, пам'ятала запах його куртки — вона пахла рибою й морем. Пам'ятала, як він сміявся. Але ім'я... ім'я стерлося. Наче пам'ять його замалювала, намагаючись захистити мене від болю.

Вона подивилася на хліб у руках, потім на Ліну:

— Томас Вейверлі. Ось як його звали. І він не кидав мене. Я знаю це тепер. Я згадала, як потім сусіди казали, що в його батька були борги, якась темна історія. Він не встиг попрощатися. Не зміг попрощатися, але не кидав.

Клара знову заплакала, але це був якийсь полегшений плач — наче з душі зняли тягар, про який вона сама не знала.

Ліна сиділа, приголомшена. Невже це справді працювало? Магія. Справжня, жива магія, вплетена в борошно й сіль, у розмарин і мед. Вона не вірила до цієї секунди — не по-справжньому. Думала, що це просто гарна легенда, самообман. Але ось перед нею плаче бабуся, якій повернулося забуте ім'я першого кохання.

— Як же так, — прошепотіла дівчина. — Як це можливо?

Бабуся Клара витерла очі краєм фартуха, відламала ще шматочок хліба, жувала повільно, смакуючи кожну крихту.

— Не знаю, дівчинко. Марта казала, це стара магія. Добра. Вона нікого не змушує, нічого не змінює насильно. Просто... відчиняє двері. Нагадує те, що душа готова згадати.

Вона подивилася на Ліну уважно:

— Ти спекла цей хліб сама? З нуля?

Ліна кивнула.

— Дивно. Зазвичай магія не працює для новачка. Потрібні роки, щоб навчитися відчувати тісто, розуміти його. Марта вчилася десять років, перш ніж її перший зачарований хліб спрацював.

— Я просто слідувала рецепту. Робила все, як було написано.

— Значить, у тебе дар, — просто сказала Клара. — Або пекарня справді обрала тебе. Марта казала, що так буває. Що будівля сама відчуває, кому передати силу.

Дар. Магія. Вибір. Усі ці слова звучали нереально, як із казки. Але Ліна щойно на власні очі бачила, як працює ця магія.

— Що мені тепер робити? — запитала вона розгублено.