Розділ 1. Спадщина

Автобус зупинився на єдиній площі Солті Коаста з таким скреготом, наче саме місто не хотіло її сюди впускати. Ліна притиснула до грудей сумку й визирнула в запітніле вікно: сіре небо, сіре море десь за дахами, сірі чайки на стовпах. Жовтень тут пах сіллю, водоростями і ще чимось — забутим, старим, ніби саме повітря було просякнуте спогадами.

Вона вийшла з автобуса останньою. Вітер з моря вдарив в обличчя, розтріпав волосся. Площа була крихітною: пам'ятник морякам, два магазини, кав'ярня з облізлою вивіскою "У Томаса" — і все. Далі починалися вузькі вуличками, що збігали до води.

— Ви до нотаріуса? — гукнув до неї літній чоловік у в'язаній шапці, водій автобуса. — Тоді ось туди, третій будинок від рогу. Не заблукаєте.

Ліна кивнула, не знаючи, що відповісти. Заблукати в містечку, яке можна обійти за півгодини? Вона пішла бруківкою, слухаючи, як підбори її модних дизайнерських черевиків відлунюють між будинками. Тут було незвично тихо — ні гуркоту машин, ні натовпів, ні тієї постійної метушні, в якій вона жила останні шість років.

Нотаріус, пан Адріан Корт, виявився сухорлявим сивим чоловіком з окулярами на ланцюжку. Його кабінет пах старим папером і лавандою. Він дивився на Ліну поверх окулярів, наче оцінюючи, чи гідна вона того, що їй залишили.

— Висловлюю співчуття, міс Берг, — промовив він без особливого виразу. — Марта Елленвуд була... особливою людиною. Її в місті дуже любили.

Ліна мовчала. Що вона могла сказати? Що бачила тітку Марту лише кілька разів у житті? Що востаннє була тут п'ятнадцять років тому, десятирічною дівчинкою? Що навіть на похорон запізнилася, бо застрягла на нараді й не одразу перевірила телефон?

Адріан Корт розклав перед нею документи: заповіт, свідоцтво про власність, ключі.

— Вам переходить пекарня "Біля причалу" разом із квартирою на другому поверсі, — сухо перелічив він. — Будівля стара, але в доброму стані. Заборгованостей немає. Також невеликий рахунок у банку — вистачить на кілька місяців, якщо економити.

Ліна взяла ключі. Вони були важкими, старовинними, з кованими голівками.

— Тітка Марта... — вона заїкнулася. — Вона залишила якийсь лист? Записку?

Нотаріус похитав головою:

— Ні. Лише заповіт, складений два роки тому. Вона була здорова, смерть настала раптово — серце. — Він помовчав, потім додав тихіше: — Марта говорила про вас. Чекала, що ви колись приїдете.

Ліна стиснула ключі в руці. Дівчина відчула болісний укол провини. Але що вона могла змінити тепер?

Пекарня була за п'ять хвилин ходьби від площі, на набережній. Двоповерхова будівля з сірого каменю, з вицвілою вивіскою та великим вікном, за яким колись, мабуть, була вітрина. Зараз вікно було затягнуте зсередини білою тканиною. Двері — сині, облізлі, з мідним дзвіночком угорі.

Ліна вставила ключ у замок. Клацання. Двері відчинилися з тихим скрипом.

Усередині пахло. Господи, як же тут пахло!

Корицею. Ваніллю. Старим тістом. Чимось теплим, домашнім, таким знайомим, що в Ліни защипало в носі. Це був запах дитинства — тих рідкісних, дорогоцінних тижнів, коли мама привозила її сюди, до тітки Марти, і Ліна прокидалася на світанку від аромату свіжих булочок.

Вона увійшла, причинила за собою двері. Пекарня була невеликою: зала з кількома столиками та довгою стійкою, за якою розташовувався робочий простір. Велика кам'яна піч у кутку, дерев'яний стіл для замішування тіста, полиці зі старими формами та посудом. Усе вкрите тонким шаром пилу, але акуратно, чисто. Наче господиня просто вийшла ненадовго й ось-ось повернеться.

Ліна повільно обійшла залу. Провела пальцями по стійці. На стіні висіли фотографії: усміхнена Марта в білому фартусі, Марта з групою місцевих жінок на якомусь святі. Марта і... Ліна придивилася. Так, це була вона сама, десятирічна, з борошном на носі, усміхнена. Коли це було знято?

Спогад нахлинув різко, як хвиля:

— Тітко Марто, дивись, я вмію!

— Обережно, Ліно, тісто не любить поспіху.

— Але я хочу швидше! Мені нудно місити.

— Тоді йди гратися, люба. Випікання — це терпіння. Колись зрозумієш.

Ліна відвернулася від фотографії. Не зрозуміла. Так і не зрозуміла. Втекла гратися, а потім поїхала до міста, до університету, до офісу, до нескінченних перегонів за кар'єрою, за схваленням, за... чим? За примарою успіху, що весь час вислизала.

Вона піднялася вузькими сходами на другий поверх. Квартира виявилася крихітною: одна кімната, невелика кухня й ванна. Але яка затишна! Ліжко під вікном із видом на море, книжкові полиці до стелі, старий фотель із в'язаним пледом, маленький столик. На підвіконні — засохла лаванда в глиняній вазі.

Ліна опустилася на ліжко. Пружини тихо рипнули. За вікном шуміло море — розмірено, заколисуючи. Вона заплющила очі.

Навіщо Марта залишила все це їй? Вони майже не спілкувалися. Ліна навіть як слід не вміла готувати, не те що пекти хліб. Вона — менеджерка з продажу у великій будівельній компанії. Точніше, була. Два тижні тому її скоротили. "Оптимізація штату". Гарні слова для звільнення.

А до цього — розрив із Себастьяном. Три роки стосунків, плани на майбутнє, а потім його смс: "Вибач, я зустрів іншу. Ти надто зайнята кар'єрою, я втомився бути на другому місці".

Два удари поспіль. І ось тепер вона тут, у крихітному приморському містечку, в пекарні, з якою не знає, що робити, зі спадщиною, якої не просила.

Треба просто продати. Знайти покупця, отримати гроші, повернутися до міста, почати шукати нову роботу. Усе просто.

Ліна розплющила очі. За вікном густішали сутінки, море темніло. Вона встала, увімкнула світло — тепле, жовтаве. Озирнулася. На столику лежав старий записник. Ліна взяла його до рук — обкладинка потерта, шкіряна.

Відкрила першу сторінку. Почерк Марти, впізнаваний:

"Якщо ти читаєш це, Ліно, значить, я вже пішла. Вибач, що не встигла сказати тобі все за життя. Вибач, що не наполягала на зустрічах. Я знала — ти мала пройти свій шлях сама.