Глава 15

Звісно, здивовані батьки поцікавилися в сестер Харріс, чому вони так швидко повернулися. Дівчата із вдаваними посмішками брехали, що вже встигли оглянути бібліотеку й скучили за рідним маєтком. Що ж, їм повірили, бо й місіс Скотт мовчала, мов риба, адже пообіцяла нічого не розповідати.

Із поверненням додому Хлоя завзято поринула у свої справи, проводячи цілі дні в пекарні. Намагалася забутися, викинути геть з думок той прикрий випадок, а також образ Бредкліфа, який настирливо спливав перед очима, шматуючи дівоче серце… Повсякденна праця хоч трохи відволікає, а смуток легко приховати від оточуючих за маскуванням заклопотаністю. І лише ввечері, наодинці із Джо можна дати волю почуттям та виговоритися. Годі й казати, сестра також шкодувала про той вчинок…

— Принаймні хоч знаємо правду, — вже вкотре промовляла Хлоя, лежачи і зітхаючи на своєму ліжку. — Можливо, це й на краще… Не тішитиму себе зайвими ілюзіями…

— Сестро, ти впевнена, що містер Бредкліф ще кохає ту Ізабеллу? — Джоанна засмучено споглядала Хлою, яка знову витирала непрохані сльози. — І як після такої відмови можна кохати? Можливо, вже й минули ті почуття…

— Не минули, Джо… Я впевнена… — Хлоя розпачливо хитала головою, тихо схлипуючи. — Він би так не розлютився…

— Знаєш, мені би також було неприємно, якби хтось порпався в моїх листах! — розмірковувала Джоанна. — Через це й розлютився…

— Годі вже про Бредкліфа розмов! Хочу забути про нього, не думати… Зрештою, одружуватися я ні з ким не збираюся! — сестра здійняла заплакані, блакитні очі й гірко всміхнулася. — Цей тиждень так швидко минув після нашого прибуття додому, завтра вже вихідний, субота… Отож, розважатимемо себе прогулянками верхи нашим селищем…

— Авжеж, субота… — задумливо і якось напружено мовила Джоанна та стрімко зиркнула на сестру, округлюючи сірі очі. — Майкл мені сказав, що саме завтра збирається розмовляти із нашим батьком, просити дозволу одружитися зі мною… Сестро, я так хвилююся через це! Якщо батько не дозволить?

+++

Саме тоді, коли сестри Харріс вибігли стрімко з бібліотеки, неймовірно розлючений Бредкліф намагався опанувати свій вируючий гнів й розбурхані почуття, що буревієм здійнялися в душі… Та як вони посміли проникнути в ту кімнату, в яку вже багато років він не наважувався увійти? Ще й читали листи! Яке нахабство, невихованість! Зрештою, чоловік повільно і якось боязко увійшов до тієї кімнати… Погляд відразу застиг на портреті Ізабелли, який вона колись замовила в художника й подарувала, щоб Бредкліф мав змогу завжди споглядати її милий образ… І той запилений диван біля вікна навівав чимало спогадів… Саме на ньому закохані неодноразово поринали у вир пристрасті, ховаючись вдень від слуг та від усього світу, забуваючись, згораючи в палких обіймах та єднанні… В одній з шухляд комоду ще й досі лежала скринька із золотим кольє, яке барон мав намір подарувати Ізабеллі, але вже не судилося після того злощасного дня, коли отримав листа з її відмовою… Саме тоді в душі щось надломилося і згасло. Наче ножа встромили в спину, вбили без зброї, зранили й розтоптали серце тими рядками… В верхній шухляді комоду зберігалися, неначе святиня усі листи, які Ізабелла писала до нього… а ось останній доленосний лист навіть не поклав у шухляду, залишивши на поверхні… Спогади того чорного для Райана дня закарбуються назавжди в пам’яті болісним тавром.

Наразі барон лише гірко зітхнувши, вийшов до бібліотеки й гукнув когось із слуг, щоб принесли графин із бренді. Навіть келих не просив…

— Містере Бредкліф? Я скрізь вас шукаю й мені повідомили, що ви тут… — до бібліотеки увійшла стурбована місіс Вілліс й лише застигла та округлила очі, споглядаючи сидячого у кріслі барона із кришталевим графином бренді в руках. — Господи, що трапилося? Мій чоловік повідомив, що сестри Харріс покинули маєток… Але чому так швидко? Міс Харріс обіцяла мені рецепт Віндзорського пирога… — її блукаючий, напружений погляд відразу зупинився на відчинених дерев’яних дверях й Вілліс відразу усе зрозуміла. — Отже, наші юні й сповнені цікавості дослідниці викрили вашу таємницю, чи не так?

Неабияк зажурений барон сидів нерухомо, стискаючи в руках графін, на відблисках якого застиг скляний чоловічий погляд. Вже чимало встиг ковтнути того бренді, щоб хоч якось згасити болючі спогади й роздираючий біль…

Повільно наблизившись, Вілліс сіла у сусіднє крісло та стурбовано споглядала кам’яне обличчя Бредкліфа, на якому жоден м’яз не ворушився.

— Може годі вже мучити себе минулим? — мовила жінка з неабияким співчуттям, бо ставилася до Бредкліфа, мов до рідного сина. Завжди підтримувала, особливо тоді, коли ще хлопчиком втратив матір. Та й для Райана та жінка була близькою людиною. Завжди втішить, дасть мудру пораду, навіть і пригорне… Вже й не сприймав Вілліс, як звичайну служницю, значно ближча до серця, мов рідна тітка… — Шкода, що дівчата так швидко поїхали, вони мені сподобалися, — вона сумно зітхнула. — Такі щирі, сповненні жаги до життя… З їхнім візитом наче ожив наш замок! Чи варто на них гніватися через ту дитячу цікавість? Я впевнена, що вони вже також пошкодували…

— Ймовірно, що так, місіс Вілліс, але яке вони мали право? — барон злісно видихнув й ковтнув бренді з графина. — Чи має хтось право торкатися моїх спогадів? Зрештою, чи гарно читати чужі листи?

— А може то й на краще, що саме так сталося? Щось вже треба було з тим вдіяти! — рішуче вигукнула Вілліс, не зводячи напруженого погляду з Бредкліфа. — Життя триває, вирує навколо, адже Господь нам дарує кожен цінний день і лише від нас залежить, чим саме ми наповнюємо той прожитий день… радістю чи журбою… Може й час вже залишити в минулому ті почуття? Щодо леді Сандерс… не варта вона вашого кохання, бо обрала титул, не вас… Чи потрібна вам така людина? І хоч то не моя справа, але… я дійсно хвилююся за вас…

— Дякую, місіс Вілліс, за вашу турботу… — здавалося, барон вже трохи заспокоївся й опанував себе. — Так, я погарячкував… Вийшло негарно… Справжній джентльмен не повинен так поводитися, варто вміти стримувати свої емоції, — він задумливо зітхнув й стиснув щелепи.