Глава 14

Вже майже дві години минуло, як сестри Харріс захоплено роздивлялися різні книги й рукописи. Хлоя напружено вивчала старовинні рецепти випічки, вже де-що й запам’ятала для себе, звернула увагу на кілька цінних порад щодо тіста й зберігання борошна. Варто би було щось занотувати в зошит, який дівчина приготувала заздалегідь. Вона сіла за широчезний стіл біля сестри, яка поринула у вивчення географії, адже знайшла цікаву книгу із схематичними малюнками.

З-за відсунутих портьєр визирало яскраве сонце, наче кликало надвір милуватися красою природи, але сестри навіть і не думали залишати приміщення бібліотеки. Стільки цікавого! Навіть і кілька днів не вистачить, щоб усе достеменно оглянути…

Занотувавши у зошит черговий рецепт, Хлоя мимоволі зиркнула на зачинені дерев’яні двері. Вже вкотре спалахнула цікавість, роздираюче бажання зазирнути у те приміщення… Наче відчувши думки сестри, Джоанна раптом підняла голову й задумливо зітхнула.

— Гадаєш, Хлоє, я не помітила, як ти ввесь час дивишся на ті двері? — дівчина загадково всміхнулася, а сірі очі змовницьки блимнули. — Мені також цікаво, що там… — прошепотіла напружено. — Може…

— А тобі не страшно, Джо? — Хлоя відразу зрозуміла хід думок сестри, навіть затамувала подих й зацікавлено примружилася.

— Авжеж, страшно! — глузувала Джоанна й награно здійняла вгору руки. — За тими дверима моторошні привиди, вони нас затягнуть в темну безодню та з’їдять з кісточками, а наші душі поглине полум’я…

— Припини вже! — Хлоя повільно встала з-за стола й наблизилася до дверей, а сестра відразу попрямувала слідом.

— Хлоє, ніхто ж не побачить… Містера Бредкліфа нема в замку, місіс Скотт та місіс Вілліс зайняті, а що нам втрачати? Та я ж помру від цікавості, не спатиму! Гадаю, ти також…

Стоячи біля тих загадкових дверей, дівчата мовчки переглянулися у напруженому передчутті. Хлоя простягла руку й попри те, що тремтіли зрадницьки кінцівки від хвилювання, смикнула за засув.

— Очевидно, ці двері вже давно ніхто не відчиняв, — дівчина доклала неймовірних зусиль, бо через іржу не могла відчинити. Смикала й смикала засув, зціпивши зуби… Зрештою, він з брязкотом піддався, а заціпенілі дівчата налякано округлили очі. Якоїсь миті навіть стало моторошно… Долаючи страх, Хлоя повільно відчинила двері, а Джо передбачливо озирнулася, не дай Боже хтось увійде до бібліотеки. Саме зараз сестри почувалися злодійками й дослідницями, а невимовна цікавість перемагала усі страхи…

— І що ж то за мотлох? Якісь старі меблі… — пробурмотіла Джо, коли дівчата увійшли до невеликої кімнати. Повітря доволі сперте, очевидно, запилене широке вікно вже давно ніхто не відчиняв. — Не завадило би тут провітрити, як слід… — вона пчихнула, затуляючи долонею рот.

Біля вікна сестри споглядали обшитий зеленою тканиною диван, навпроти якого стояв величезний дубовий комод з чисельними шухлядами, оздобленими різьбленням. На запиленій поверхні лежало кілька паперів, схожих на листи, а поряд стояла вже давно згасла оливна лампа.

— Поглянь-но, якийсь портрет… — прошепотіла Джоанна, із цікавістю зиркаючи на стіну біля комоду.

Саме цієї миті Хлоя напружено завмерла, споглядаючи великий портрет доволі вродливої дівчини. Так майстерно зображена, наче жива… На порцеляновому витонченому обличчі сяяли обрамлені довгими віями смарагдові очі, тонкі зжаті вуста, акуратний маленький ніс. Чорні, мов ніч коси зібрані у високу зачіску, а рюші пастельно-жовтої сукні так детально промальовані, здавалося, що за мить портрет оживе й та вродлива жінка закліпає очима…

— Вродлива… Мабуть, якась поважна особа… Не став би художник будь-кого малювати… — пробурмотіла задумливо Хлоя, а серце чомусь шкрябнуло недобрим відчуттям. — Джо, як гадаєш, хто це?

— Дивись-но, тут якісь листи на комоді, — тремтячими пальцями Джоанна взяла запилений папірець й простягнула сестрі. — Доволі акуратний почерк…

«Мій коханий Райане!

Наразі пишу Вам з Лондона, адже саме туди я змушена була поїхати. Хоч моє серце розривається від туги за Вами, але я змушена одружитися із графом Сандерсом. Батько схвалив цей шлюб. Звичайно, я його не кохаю того чоловіка… Зрештою, отримаю титул графині. Але нам з Вами ніхто не завадить надалі зустрічатися, бо не зумію жити без сповнених пристрасті сумісних ночей кохання… Хоч суспільство диктує свої правила, але серцю не звелиш, воно лине саме до Вас!

Наше з графом весілля відбудеться за місяць. Звичайно, хотілося би споглядати Вас серед гостей, але розумію Ваші почуття, якщо не приїдете… До весілля я перебуватиму в Лондоні в своєму будинку, де з нетерпінням чекатиму на Вас…

Отож, змушена відхилити Вашу пропозицію. Зрештою, титул графині неабияк вплине на моє становище в суспільстві. Сподіваюся на Ваше розуміння.

Ваша Ізабелла»

— Господи, яка малодушна особа! — обурено вигукнула Хлоя й шпурнула листа на комод, кахикаючи від пилу. — Невже містер Бредкліф її кохав?! Очевидно, цими словами та Ізабелла розбила його серце! — вона вороже зиркнула на портрет, а на душі кігтями безжалісно шкрябали кішки. Мабуть, саме так із болем продираються ревнощі?

Джоанна відразу схопила той лист з комоду, пробіглася рядками напруженим поглядом й відразу насупилася, а Хлоя взяла в руки наступний папірець.

— Шлюб заради титулу графині… — злісно пробурмотіла Джо. — Ось які цінності панують в нашому суспільстві! Титул… Бідолашний барон Бредкліф… Невже титул баронеси її не влаштовував? Зрештою, яка різниця? Мабуть, таке її кохання… нічого не варте!

— Джо, я не… — Хлоя так і не договорила, адже в бібліотеці рішуче відлунювали чиїсь карбовані кроки й на порозі кімнати зненацька з’явився Бредкліф. Наразі кавові очі здавалися чорними безоднями, в яких вирував неабиякий гнів, аж роздувалися ніздрі, а пальці мимоволі стискалися в кулаки… 

Неймовірно налякані сестри так і заціпеніли біля комоду з листами в руках, обидві тремтіли від сорому й страху та ладні були саме цієї миті щезнути геть, хоч вже й до самісінького пекла провалитися, щоб уникнути ганьби й киплячого люттю погляду Бредкліфа.