Глава 11

Стіни величезної зали замку прикрашали старовинні ткані гобелени й портрети пращурів роду Бредкліф. За кованими ґратами потріскувало багаття каміна, а окрім гасових ламп сяяли свічки в люстрах-канделябрах, що звисали з поперечних балок високої стелі. Середньовічний стиль в інтер’єрі надавав таємничості й загадковості, огортаючи подихом минулого.

Наразі за вишукано сервірованим столом сиділи Харріси, Льюїс та господар маєтку. Слуги подавали чай, канапе й Віндзорський пиріг, який обожнював барон.

— Після чаювання запрошую оглянути мій маєток, — Бредкліф якось невимушено куштував канапе. Чомусь присутність цих гостей його тішила, наче з їхнім прибуттям розвіялися враз похмурі думки.

— Містере Бредкліф, — Хлоя тихо кахикнула й рішуче здійняла блакить погляду. — Ми з Джо чули, що у вас є велика бібліотека… Цікаво би було оглянути…

— Приємно, що юні міс цікавляться книгами, — Райан тепло всміхнувся кінчиками губ, грайливо мружачи кавові очі. — Обов’язково покажу! Ще буде на те час…

— Також по дорозі до замку я помітила гарний сад, — зрештою, Хлоя опустила погляд, адже чомусь ставало ніяково... Сама на себе вже сердилася через таку реакцію на цього чоловіка…

— Так, фруктовий сад… В цьому році великий врожай черешень, — крива усмішка не сходила з його вуст. — В дитинстві я любив лазити по деревах, адже обожнюю черешні!

— Я також! — очі Хлої грайливо засяяли. — Неодмінно навідаюся й туди!

Після чаювання Бредкліф супроводжував гостей коридорами й кімнатами замку, також розповідав історію свого роду. Достеменно відав щодо своїх пращурів. А Харріси лише здивовано слухали цікаві розповіді про минулі часи та певні битви, у яких представники роду брали участь.

А під час вечері усі знову зібралися в залі. Наразі подавали запечене молочне порося, м’ясний пиріг і чорний пудинг. Чоловіки куштували бренді, для місіс Харріс й дівчат принесли ягідний пунш.

— Вельми приємно, що запросили нас, містере Бредкліф, — Харріс вже й трохи розімлів після кількох ковтків бренді. — Доволі великий, розкішний ваш маєток… Хоча я вже звик до свого невеличкого у порівнянні з тутешнім замком будинку, який майже двадцять років тому придбав… Я з бідної родини, ще змалечку важко працював… Відразу зрозумів, що кошти треба інвестувати в різні підприємства. Мабуть, Господь мені допомагав завжди і я доволі вдало інвестував… Таким чином з часом і збагатився, потім зустрів свою кохану Емілію, — він кинув теплий погляд на сидячу за столом дружину й лагідно торкнувся її ліктя. — Перед весіллям придбали будинок, хоча й трохи занедбаний… Облаштували на свій лад. А згодом народилися Хлоя, Джоанна й Джиммі…

— До речі, а чому Джима не взяли з собою? — барон зацікавлено вигнув брову.

— Не хочу, щоб пропускав шкільні зайняття, — поважно мовила місіс Харріс. — Хоча й хотів поїхати, але незабаром канікули. Ось тоді й поїде з батьком до Редінга…

За столом доволі довго тривала цікава бесіда. Харріс чимало корисної інформації надав Райану про місцевих торговців, а саме, з ким варто мати справу. Під час розмови барон подумки зауважив, що в Харріса доволі жвавий розум, неабияка ділова хватка, але попри все він порядна, тактовна людина. Жодного поганого слова й наклепу на конкурентів. Чоловік під час бесіди делікатно обминав «гострі кути», говорив лише натяками, а сидячий поруч Льюїс ствердно кивав головою та іноді влучно вставляв своє слово.

Зрештою, мова зайшла і про сестер Харріс.

— З моїми доньками займалася гувернантка, навчала танцям, французької. Також ми наймали вчителя з музики, — хизувалася місіс Харріс й зиркнула в бік Джоанни. — Моя Джо гарно грає на фортепіано, а Хлоя співає…

— Потішите нас грою та співом? — трохи захмелілий від бренді барон звернувся до сестер, а Хлоя враз опустила голову й зашарілася. І хто ж балакучу матінку тягнув за язик? Наразі доведеться співати! Але ж як зуміє, якщо ті карі очі пронизують до самісіньких глибин душі? Хоч би голос не тремтів, не зривався… Та й не вважала Хлоя, що гарно співає. Ще бракувало осоромитися перед Бредкліфом, адже він неодмінно мав змогу чути майстерний спів інших виконавців…

Невдоволено зиркнувши на свою матір, сестри Харріс встали з-за столу та попрямували до фортепіано, яке красувалося у залі неподалік.

Тихо кахикнувши, Джоанна сіла за інструмент, щоб акомпанувати Хлої, яка застигла поруч стоячи, округливши налякано блакитні очі. Звичайно, Райан помітив те хвилювання дівчат й вирішив підбадьорити оплесками, до цього долучилися й інші. Навіть подружжя Віллісів, яке увійшло до зали плескало стоячи.

В приміщенні залунали перші акорди романсу, Джо грала напрочуд впевнено, кидаючи тривожні погляди на збентежену сестру. І не зважаючи на хвилювання, Хлоя приємно здивувала усіх присутніх… Від стін зали срібними дзвіночками відлунював доволі приємний дівочий голос, той спів наче линув з самого серця… Годі й казати, гарно співала романс… Чисто, без фальші. Ця скромна дівчина має слух та доволі милий тембр…

Бредкліф якоїсь миті навіть завмер. Голос тієї пекарки наче заворожує, наповнюючи душу світлою радістю. Схожі відчуття виникають, коли слухаєш вранці пташиний спів, разом з яким до кімнати зазирають золоті, грайливі промені сонця і новий день наповнює жагою до життя…

Та раптом барон занурився у спогади, в яких спливав образ зеленоокої красуні у розкішній, пастельно-жовтій сукні та з чорними, мов ніч, густими косами… Колись вона також саме в цій залі сиділа за цим фортепіано і співала… співала для нього… І тоді дівочий оксамитовий голос пронизував, змушував тріпотіти своєю глибиною, заворожував… А Бредкліф божеволів від цього співу, від обрамлених чорними віями смарагдових очей, від кожного вигину її тіла… Чому знову згадав минуле? Мабуть, досить вже мучити себе, шматувати? Життя продовжується, стрімко й невпинно збігають роки… Барон усвідомлював, що не варто жити спогадами, адже минулого вже не повернути... Здавалося, зумів зібрати докупи уламки розбитого колись серця та склеїти. Час лише змінював, загартовував.