Глава 7. Біля ялинки

Матвій жалкував.

Не так, як жаліють про дрібниці — «треба було обрати інший шлях» або «не варто було відповідати так різко». Це було інше. Тягуче. Неприємне. Таке, що сидить під ребрами й не відпускає навіть тоді, коли ти зайнятий.

Він не взяв її номера.

Він вийшов з кондитерської, ніби рятувався від тепла, яке не вмів тримати. Поїхав на нараду, говорив, вирішував, розставляв крапки. А всередині весь час звучало одне: треба було повернутися. Треба було сказати щось. Хоч щось. Запитати. Домовитися. Не відпустити момент так легко.

Наступного дня він приїхав туди знову.

Кондитерська зустріла його тим самим запахом — медом і корицею. Теплом, яке одразу сіло в груди. Матвій зупинився біля прилавка, ніби не був упевнений, що має право тут стояти.

— Добрий день, — сказав він.

Дівчина за касою усміхнулася ввічливо. Чужа. Не та.

— Чим можу допомогти?

Матвій ковтнув.

— Тут працює… Аліса. Мені потрібно з нею поговорити.

Усмішка на обличчі касирки стала обережнішою.

— Вона зараз не тут.

— А коли буде? — запитав він надто прямо.

— Вибачте, ми не даємо таку інформацію, — сказала вона м’яко, але твердо.

Матвій кивнув, ніби це було логічно. Ніби він не відчув, як всередині щось опустилося.

— Зрозуміло… Дякую.

Він вийшов на вулицю й постояв кілька секунд, дивлячись у темне скло вітрини. Відображення було таким самим, як завжди: стримане обличчя, зібрані плечі, рівний погляд.

А всередині — ніби безлад.

Він не знав, де її шукати. Але знав, де вона може бути.

Ярмарок.

Аліса ці дні жила ярмарком.

Вона відпросилася з кондитерської майже повністю — зараз був розпал, найбільше людей, найбільше сміху, найбільше тих маленьких сцен, заради яких вона взагалі любила грудень.

Зранку до вечора — будиночок, пакети, печиво, гарячий чай у термосі. Пальці мерзли, навіть у рукавицях. Щоки пекли від холоду. Але їй було добре.

Діти бігали між будиночками, ловили сніжинки язиком, сміялися так щиро, що від цього сміху хотілося вірити всім одразу. Десь співали колядки, хтось підспівував неправильно — і від цього було тільки тепліше. Продавці жартували між собою, ховали руки в кишені, ділилися цукерками й історіями.

Аліса дивилася на людей і відчувала, як щось світле піднімається в ній, навіть коли вона втомлена.

Вона інколи думала про Матвія.

Не нав’язливо. Не боляче.

Просто — як про людину, якій хочеться подарувати затишок. Наче вона відчула в ньому самотність і не могла зробити вигляд, що не помітила.

Їй хотілося, щоб він знову прийшов.

Хоча б за печивом.

Хоча б на хвилину.

Увечері Матвій прийшов на ярмарок.

Він ішов повільно, засунувши руки в кишені пальта, і відчував, як холод стискає шкіру на обличчі. Навколо було людно, шумно, світло від гірлянд тремтіло в повітрі.

Він підійшов до великої ялинки.

Вона була висока, сяюча, така яскрава, що на мить здавалося — світ справді може бути іншим. Матвій підняв голову й затримав погляд на вогниках.

Його пальці в кишені намацали папірець.

Записку з печива.

Він стиснув її в кулаці, відчуваючи, як тонкий папір мнеться. Наче так можна було втримати щось важливе.

«Усе зміниться біля ялинки. Тільки не тікай.»

Матвій хмикнув і в ту ж секунду хтось штовхнув його плечем.

Все сталося автоматично.

Він повернувся, простягнув руки вперед, щоб втримати того, хто похитнувся і в його обіймах опинилася дівчина.

Легка. Тепла. З запахом ванілі й кориці.

Матвій завмер.

Аліса підняла очі, розгублена спочатку, ніби не вірила. А потім її обличчя змінилося, і на ньому з’явилася усмішка. Радісна. Жива. Така, що в грудях стає тепліше.

— Схоже, ми знову знайшли одне одного, — тихо сказала вона.

Матвій міцніше притиснув її до себе.

Ніби боявся, що вона зникне, якщо він послабить руки.

— Цього разу… — видихнув він, — я тебе вже точно не відпущу.

Він дістав папірець з кишені й показав їй.

Аліса прочитала, засміялася тихо, майже щасливо, і підняла на нього очі.

— То ти не будеш тікати?

Матвій похитав головою.

— Ні. Більше ні.

Вони стояли під ялинкою, а навколо проходили люди, сміялися, співали, фотографувалися. Світло гірлянд падало на Алісине волосся, робило його м’яким, теплим. Її щоки були рожеві від холоду. Вона дихала швидко, і цей подих був поруч — так близько, що Матвій відчував його на своїй шкірі.

Він дивився на неї й розумів, що в ньому щось відтануло.

Не різко. Не голосно.

Просто — як лід, що нарешті дозволив собі стати водою.

— Я шукав тебе, — сказав він тихо, ніби зізнавався в чомусь небезпечному.

Аліса не відвела погляду.

— Я знала, що ти прийдеш, — відповіла вона так само тихо.

І в цьому “знала” не було пафосу. Лише спокійна віра.

Матвій нахилився ближче. Обережно, ніби просив дозволу. Їхні лоби торкнулися.

Тепло. Тиша. Дві посмішки, які з’явилися одночасно.

— Ти… мені потрібна, — прошепотів він, і ці слова прозвучали просто. По-справжньому.

Аліса видихнула й засміялася — легко, без страху.

— Тоді просто будь поруч.

Вони стояли в обіймах одне одного, і ялинка сяяла над ними, ніби благословляла.

Бо іноді диво — це не феєрверк.

Іноді диво — це коли дві самотні душі нарешті знаходять одне одного.

І більше не тікають.