Глава 5. Печиво з пророцтвом

Матвій побачив її на світлофорі.

Він сидів у машині, тримаючи руку на кермі, дивився на червоне світло й думав про роботу — про цифри, строки, наради. Мозок працював чітко, по звичці. Аж поки погляд не зачепився за рух зліва.

Вона переходила дорогу.

Мініатюрна, загорнута в пальто, з густим каштановим волоссям, яке спадало з-під шапки й ловило світло ліхтарів. Вона несла коробки — обережно, притискаючи їх до грудей, ніби боялася розгубити не просто речі, а щось значно важливіше.

Матвій затримав погляд довше, ніж дозволяв собі зазвичай.

Він відмітив її ходу — трохи обережну, ніби вона відчувала слизьку бруківку ще до того, як ступала. Те, як вона тримала плечі. Те, як злегка нахилила голову, коли зелений почав блимати.

Аліса.

Ім’я з’явилося само.

Світло змінилося. Машини рушили. Матвій натиснув на газ, але відчуття не зникло. Воно залишилося десь під ребрами — тихе, тепле, зовсім не доречне для початку робочого дня.

На роботі все було, як завжди.

Дзвінки. Документи. Чужі голоси. Чіткі формулювання. Він говорив спокійно, рівно, по суті. Люди слухали. Погоджувалися. Записували.

Але між фразами, між абзацами, між ковтками кави він раз у раз повертався думками до того, як вона несла ці коробки. До її рук. До того, як вона дивиться — ніби не просто бачить, а відчуває.

Коли день нарешті закінчився, Матвій вийшов з офісу пізніше, ніж планував. Небо вже потемніло, і місто знову загорілося вогниками. Він сів у машину, завів двигун — і замість того, щоб одразу їхати додому, повернув кермо в інший бік.

Ярмарок світився здалеку.

Дерев’яні будиночки, гірлянди, запах кориці й теплого тіста. Люди ходили повільніше, ніж вдень. Ніби тут час мав інші правила.

Матвій підійшов до першого будиночку. І побачив її.

Аліса стояла за прилавком. Світло лампочок лягало їй на волосся, робило його ще густішим, теплішим. Вона сміялася з кимось, простягаючи пакет, і в цьому сміху було щось таке, від чого всередині стискалося.

Вона помітила його і її обличчя змінилося.

Усмішка стала іншою. Для нього.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Добрий, — відповів він і раптом відчув, як напруга дня відступає. Ніби хтось зняв важке пальто з плечей.

Він підійшов ближче. Відчув запах випічки — ваніль, кориця, щось домашнє. Тепле.

— Ви… тут працюєте? — запитав він, хоча відповідь була очевидна.

— Так. Сьогодні мій вечір, — сказала вона. — Хочете печиво?

Він кивнув, не думаючи.

— З пророцтвом, — додала Аліса тихіше й нахилилася трохи ближче. — Тут завжди правда.

— Одне, — сказав він.

Він спостерігав за її руками. Тонкі пальці. Акуратні рухи. Те, як вона складає пакет і зав’язує його стрічкою.

Вона простягнула йому пакет. Їхні пальці знову торкнулися — коротко, але Матвій відчув це всім тілом. Наче дотик залишив слід.

— Гарного вечора, — сказала Аліса.

— Вам також, — відповів він і пішов, не обертаючись одразу.

Вже біля машини він розламав печиво.

Папірець був складений акуратно. Матвій розгорнув його й прочитав.

«Усе зміниться біля ялинки. Тільки не тікай.»

Він усміхнувся.

Ледь помітно. Але щиро.

Папірець він склав і поклав у кишеню пальта. Наче щось важливе. Наче талісман.

Дорогою додому він раз у раз ловив себе на думці, що торкається тієї кишені пальцями — перевіряє, чи він на місці.

Аліса дивилася йому вслід.

Вона бачила, як він іде — рівно, стримано, трохи відсторонено. І водночас відчувала: цей чоловік самотній. Не показово. Не голосно. А глибоко.

Їй раптом захотілося обійняти його.

Не різко. Не сміливо. Просто стати поруч. Дати йому тепло. Затишок. Мовчазну присутність.

Вона не знала, звідки це відчуття. Але довіряла йому.

Бо іноді диво починається саме так — з бажання бути поряд.