Глава 4. Світло між справами

Аліса любила такі дні.

Не тому, що вони були легкими, ні. А тому, що в них не було порожнечі. Коли вранці встаєш і вже знаєш: сьогодні буде рух, будуть люди, буде тепло в руках від паперових стаканчиків, буде дрібний сніг на віях і відчуття, що ти встигаєш жити, а не просто існувати.

Вона заварила каву й на секунду сперлася стегном об кухонну тумбу. Гаряча чашка гріла пальці. У вікні — темно-сіре небо, підсвічене ліхтарями. Внизу хтось уже чистив машину, хтось ніс пакет із ялинковими іграшками. Місто пахло морозом і чимось солодким, наче хтось невидимий зранку розлив у повітря ваніль.

Сьогодні вона обіцяла підмінити Дану. Додаткова зміна — не проблема. Для подруги це був зайвий вихідний, шанс провести день з хлопцем, не озираючись на графік.

Аліса усміхнулася, думаючи, як Дана зранку писала їй голосове: «Ти чарівна. Я тобі винна».

Аліса відповіла так само просто: «Не вигадуй. Відпочинеш — і все».

Вона швидко зібралася, заплела волосся, залишивши кілька пасм навмисно неслухняними, і вийшла з дому.

Зима зустріла її тихо.

Сніг сипав рівно, без вітру. Лягав на рукави, на плечі, на комір. Аліса не струшувала його одразу — їй подобалося, як він тане на тканині й залишає маленькі темні крапки. Дивні, живі.

По дорозі вона ловила людей поглядом. Не з цікавості, а з якоїсь внутрішньої звички — бачити.

Пара біля кав’ярні сміялася так, ніби весь світ був простим. Дівчина в червоному шарфі поправляла хлопцю комір. Чоловік ніс коробку зі стрічкою так обережно, наче там лежало щось крихке й важливе.

Аліса дивилася — і в грудях з’являлося м’яке тепло. Не заздрість. Скоріше тихе нагадування: добро існує. Воно не завжди гучне. Частіше — у дрібницях.

Після зміни вона поїхала в торговий центр. Там було тепло, шумно, пахло парфумами й випічкою. Аліса трохи втомилася, але не поспішала — вона хотіла знайти подарунок для Дани. Свічки. Креми. Шарфи. Дрібні прикраси.

Вона торкалася коробок, читала етикетки, прислухалася до себе — і раптом зупинилася біля стенду зі свічками.

Ваніль і апельсин.

Вона вдихнула запах — і на секунду їй здалося, що вона знову в тому моменті, коли в супермаркеті хтось перехопив пакет у повітрі й сказав: «Обережніше». Спокійно. Низько. Наче це було не попередження — а турбота.

Матвій.

Ім’я з’явилося в голові м’яко, як світло від гірлянди. Аліса здивувалася сама собі: вона ж бачила його всього кілька разів. Вона майже нічого про нього не знала. Але він чомусь залишився в ній — не словами, а відчуттям.

Вона віднесла свічку на пакування, спостерігала, як папір лягає рівно, як стрічка зав’язується в акуратний бант. Їй подобалися ці моменти — завершені, правильні. Такі, де все на місці.

Вона уявила Матвія, як він стоїть у своєму темному пальті, стриманий, зібраний. І уявила, як він бере з її рук пакет із печивом. І як на мить у його очах з’являється щось живе.

Від цієї думки Алісі стало ніяково — і водночас приємно. Наче вона впіймала себе на чомусь особистому.

— Дурниці, — прошепотіла вона й усміхнулася у відображення вітрини.

Але думка не пішла.

Матвій тим часом сидів у своєму кабінеті.

Екран світив білим. Таблиці. Цифри. Пункти. Підписи. Він працював швидко, точно, не залишаючи місця для помилки. Його день складався з рішень, відповідальності і чужих “треба”.

У нього завжди виходило тримати голову холодною.

Сьогодні теж.

Аж до моменту, коли хтось у коридорі засміявся — голосно, по-святковому. І в цей сміх дивним чином вплелася пам’ять про інший сміх. Легкий. Невимушений.

«Я пекар. Біля печей завжди жарко».

Матвій завмер на секунду, не торкаючись клавіатури. Його пальці зависли в повітрі. Він навіть не одразу зрозумів, що саме зупинило його.

Він не мав причин думати про неї.

Вона — просто дівчина з супермаркету. З пакетом цукру. З зеленими очима, які дивляться так, ніби світ — добрий.

А Матвій не вірив у добрий світ.

Він повернувся до роботи, змусив себе читати рядки, перевіряти цифри. Але десь під ребрами лишалося відчуття, ніби хтось торкнувся його порядку — дуже обережно — і залишив там теплу подряпину.

Він підняв очі на годинник.

Занадто рано, щоб іти додому.

Занадто пізно, щоб не думати.

Аліса вийшла з торгового центру з пакунком у руці. Сніг знову сипав тихо. Вона йшла повільніше, ніж зранку, і ловила себе на тому, що дивиться на кожного серйозного чоловіка в темному пальті трохи довше, ніж потрібно.

Ніби перевіряла.

Ніби чекала.

Їй стало смішно від самої себе.

І все ж у грудях було тепло.

Бо іноді самотність — це не темрява.

Іноді це просто тиша, в якій раптом стає чути: хтось іде назустріч.

Навіть якщо ви ще цього не знаєте.