Глава 3. Трохи ближче, ніж потрібно

Вона згадала про нього вже на парковці.

Не одразу — спочатку була машина, холод, ключі, пакети, які врізалися в пальці. Аліса йшла швидко, трохи нахилившись уперед, ніби вітер міг її штовхнути. Повітря різало легені. Вона видихала різко, коротко.

І тільки коли поклала пакети в багажник, зупинилася на секунду.

Її руки тремтіли.

Не від холоду — вона знала цей трем. Він був іншим. Дрібним. Ледь помітним. Наче тіло ще жило в іншому моменті — там, де хтось уважно дивився і питав про шарф.

— Дурниці, — тихо сказала вона собі й різко зачинила багажник.

Вона не мала часу думати про незнайомців. У неї було життя. Навчання. Робота. Замовлення. Друзі.

Це слово в голові звучало рівно. Звично. Без хвилі.

Аліса сіла в машину, але одразу не завела двигун. Поклала руки на кермо. Відчула холод шкіри під пальцями. Вдихнула глибше, ніж зазвичай.

Їй чомусь було тісно всередині.

Вона поїхала.

За кілька днів вони зустрілися знову.

Цього разу — на тій самій парковці.

Аліса вийшла з магазину з чеком у руці, на ходу засовуючи телефон у кишеню. Вітер підхопив папірець різко, майже зухвало, і вирвав його з пальців. Чек злетів угору — і понісся просто під колеса машини.

— Дідько… — видихнула вона й зробила крок.

Не встигла.

Хтось нахилився швидше. Рух був точним, зібраним. Наче людина не вагалася ні секунди.

— Ваш, — сказав знайомий голос.

Аліса підняла очі.

Він.

Той самий. Темне пальто. Карі очі. Спокій, який чомусь збивав з ритму.

— Знову ви, — усміхнулася вона, і в цій усмішці було більше, ніж просто ввічливість. — Це вже починає виглядати як знак.

Він ледь помітно сіпнув кутиком губ. Не усмішка — натяк на неї.

— Ви завжди поспішаєте, — сказав він.

Вона відчула це тілом. Не слова — інтонацію. Вона ніби торкнулася її плечем.

— А ви завжди такий серйозний? — відповіла вона легше, ніж почувалася.

Він мовчав секунду довше, ніж потрібно.

— Це робота.

— А життя? — вирвалося в неї тихіше, ніж вона планувала.

Слова зависли між ними. Аліса одразу пошкодувала — але вже не могла їх забрати назад. Вона відчула, як серце вдарило сильніше. Один раз. Другий.

Він дивився на неї уважно. Не різко. Не оцінюючи. Ніби справді думав над відповіддю.

І не знайшов.

Це чомусь вдарило сильніше, ніж будь-яка фраза.

— Гарного дня, — сказала вона швидко й зробила крок назад.

Її пальці стиснули чек так міцно, що папірець пом’явся. Вона сіла в машину й тільки коли рушила, дозволила собі видихнути.

У грудях було дивно. Наче щось розширилося — і стало боляче від повітря.

Того ж вечора вона зайшла в маленьке кафе по дорозі додому.

Вона любила це місце: тепле світло, запах кави, трохи затишку між справами. Взяла латте, в другій руці в неї був пакет мандаринів, що вона купила в магазині поруч.

Аліса вийшла — і майже врізалася в нього.

Кава хитнулася. Гаряча хвиля піднялася до краю стаканчика. Дівчина різко завмерла.

Чиїсь руки перехопили її — за лікоть, за зап’ястя. Міцно. Обережно.

Надто близько.

— Ой… — вона видихнула й засміялася, але сміх вийшов тихішим. — Ну от, знову.

Він дивився на неї трохи довше. Аліса відчула це шкірою — як тепло, яке повільно піднімається по руках. Його голос був нижчим, ніж вона пам’ятала. Ближчим. Вона відчула його не в вухах — у грудях.

— Матвій, — сказав він.

Просто. Без пафосу.

— Аліса, — відповіла вона так само просто.

Вона зробила крок і ковзнула на слизькій бруківці.

Цього разу — сильніше.

Матвій інстинктивно взяв її під лікоть. Дотик був коротким, але в ньому було більше, ніж просто допомога. Її тіло відреагувало раніше, ніж голова: серце забилось галопом, плечі напружилися, дихання збилося.

Вона стояла надто близько.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Ви завжди з’являєтесь саме тоді, коли треба.

Він не відповів одразу. Його пальці ще секунду лежали на її руці. Теплі. Надійні.

Занадто.

Вона першою зробила крок назад.

І вже йдучи, відчула: ці слова залишаться з ним.

Так само, як і він — з нею.