Глава 2. Дівчина з ваніллю на рукавах

Аліса Лисенко поспішала.

Вона завжди поспішала в грудні — так, ніби цей місяць умів уміщати в себе більше життя, ніж інші. Більше справ, більше людей, більше причин не зупинятися. У руках — пакети з борошном і цукром, у голові — списки, замовлення, ярмарки, а всередині — тихе, вперте передчуття, що щось хороше обов’язково станеться. Просто не сьогодні. Може, завтра. Або трохи пізніше.

Її пальці мерзли, навіть крізь рукавички. Вона притискала пакети до грудей, ніби так могла втримати тепло. Сніг чіплявся до пальта, танув на тканині й залишав темні плями. Аліса машинально струсила плечима, але не зупинилася — зупинятися не було часу.

Вона не любила холод. Але любила зиму.

Бо зима пахла домом. Навіть якщо дому більше немає.

Їй було двадцять три.

Невисока, мініатюрна, з каштановим волоссям, яке постійно вибивалося з пучка, і зеленими очима, що світилися живо навіть після безсонних ночей. Кирпатий носик швидко червонів від морозу, і вона щоразу торкалася його пальцями — несвідомо, майже ніжно. Мама колись казала, що так виглядають справжні різдвяні дівчата.

Тоді Аліса сміялася. Тепер — згадувала.

Чотири роки тому вона втратила батьків. І разом із ними — дім, де завжди чекали. Де було кому сказати “ти вже їла?”, “одягни шарф”, “я поруч”.

Світ тоді не впав. Він просто… стих.

Став глухішим. Порожнішим. Наче хтось вимкнув звук — і тепер усі рухи відбувалися без супроводу.

Перші місяці вона жила на автоматі. Вставала. Йшла. Працювала. Поверталася. Засинала. Не тому, що хотіла — а тому, що треба було якось триматися.

І тоді вона почала пекти.

Спочатку — для себе. Щоб у квартирі був запах. Щоб духовка гріла. Щоб руки були зайняті. Потім — для знайомих. Для сусідів. Для людей, які приходили й усміхалися, коли брали тепле печиво з її рук.

Батьки завжди казали: якщо в житті боляче — зроби комусь тепло. Аліса довго не розуміла, як це працює. А потім — відчула.

Коли хтось дякував їй трохи довше, ніж потрібно.

Коли в чиїхось очах з’являлася м’якість.

Коли люди на мить ставали іншими — справжнішими.

Саме тому вона любила різдвяні ярмарки. Ці дерев’яні будиночки, світло, запах кориці й глінтвейну. Саме тому вірила в диво — не гучне, не казкове, а тихе. Таке, яке приходить у вигляді усмішки, випадкової зустрічі або маленького папірця з побажанням.

Сьогодні вона поспішала особливо.

Замовлень було більше, ніж зазвичай. Вона знала, що ввечері знову буде падати з ніг, але зараз це не мало значення. Важливо було встигнути.

Аліса зайшла до супермаркету, і тепло всередині обійняло її різко, майже задушливо. Вона розстебнула пальто, зітхнула й узяла кошик. Людей було багато. Хтось штовхався. Хтось нервував. Хтось сміявся.

Вона рухалася між рядами швидко, але обережно — як завжди. Цукор. Борошно. Масло. Ваніль.

І саме тоді, коли думки вже були десь далеко — біля духовки, біля столу, біля списку справ — вона ковзнула.

Не сильно. Ледь-ледь.

Але пакет із цукром вислизнув із рук.

Серце встигло впасти раніше, ніж тіло. Вона злякано вдихнула — і в цю ж секунду відчула, як хтось перехоплює пакет у повітрі.

Міцно. Впевнено.

— Обережніше, — сказав чоловічий голос.

Спокійний. Низький. Без докору.

Аліса підняла очі.

Карі. Уважні. Серйозні — але не холодні.

— Дякую… — вона усміхнулася трохи ніяково. — Я сьогодні якась особливо неуважна.

Він віддав пакет. Їхні пальці торкнулися на мить — і Аліса відчула тепло. Дивно чітко. Ніби хтось звернув на це увагу за неї.

— Вам не холодно без шарфа? — раптом сказав він.

Вона моргнула.

Здивувалася.

А потім засміялася — легко, без напруження.

— Є шарф. Просто я пекар. Біля печей завжди жарко.

Він кивнув. Наче запам’ятав.

Аліса пішла далі, але ще кілька секунд відчувала на собі його погляд. Не настирливий. Не зайвий. Просто… уважний.

Вона не оберталася.

Не знала, чому.

Але всередині щось тихо ворухнулося.

Наче хтось доторкнувся — дуже обережно.

І вона ще не знала, що це лише початок.