Глава 1. Місто пахло корицею

Місто взимку пахло особливо. Не морозом — а корицею, гарячою кавою, мандаринами й світлом, що відбивалося у вітринах. Сніг лежав нерівними латками, ніби його кидали поспіхом і забували розрівняти. Ліхтарі ставили на бруківці м’які золоті кола, і люди проходили крізь них, як крізь теплі плями.

Десь поруч грала музика. Тиха. Фонова. Така, яку не слухають — але вона все одно чіпляється за нерви

Матвій Данильченко дивився на це відсторонено.

Йому завжди здавалося, що грудень виглядає занадто старанно. Наче місто спеціально вдягає на себе красиву маску й каже: дивись, як я можу. Дивись, як я світюся. А всередині — те саме. Тільки прикрите гірляндами.

Він не любив грудень.

Не через холод — до холоду він звик. Холод хоча б чесний: або є, або немає. Його можна витримати.

А грудень приносив інше — цей загальний настрій, що накривав місто, як тепла ковдра. У якій усім добре. А йому — ніяково. Не тому, що він “проти радості”. А тому, що він ніколи не знав, що робити з нею.

Люди посміхалися частіше. Вірили в диво. Чекали чогось.

Матвій у це не вірив.

Для нього свята були добре продуманою ілюзією. Маркетингом. Красивою обгорткою, за якою нічого не змінюється. Світ лишається таким самим — просто на кілька днів прикрашеним.

Він знав, як це працює. І саме тому не піддавався.

Йому було тридцять три.

Високий, зібраний, із темним волоссям і карими очима, які рідко видавали емоції. Темне пальто. Впевнена хода. Рівна спина — ніби він завжди знав, куди йде. Навіть коли йшов просто додому.

Матвій умів тримати дистанцію.

З людьми. З подіями. З собою — теж.

Це було його способом виживати. Не вірити. Не чекати. Не розраховувати ні на що зайве.

У нього все було просто: робота — дім — робота. У квартирі тихо. Чисто. Без запахів. Без чужих голосів. Самотність не тиснула — вона була звичною. Безпечною.

Іноді він ловив себе на тому, що навіть у магазині вибирає речі так, ніби не має права помилитися. Ніби від цього щось залежить.

Насправді не залежало.

Він саме повертався з роботи, коли зупинився на світлофорі й помітив, як біля ярмарку хтось сміється — голосно, щиро, аж плечі підскакують. Хтось поруч обіймає дівчину й прикриває її шарфом, поправляючи край так уважно, ніби це найважливіша справа на світі.

Матвій відвів погляд.

Він не любив такі сцени. Вони були… занадто живі. І через це — неприємні. Бо в них було те, чого в нього немає. А він не любив думати про “немає”.

Зелений спалахнув.

Матвій перейшов дорогу й пішов далі. Сніг скрипнув під підошвою. Холод сів на щоки. Дихання стало білим.

У кишені завібрував телефон.

Він глянув — робочий чат. Нічого термінового, але мозок автоматично включився, як завжди. Він прочитав, відповів коротко, по суті. Поставив крапку.

Чоловік зайшов у супермаркет.

Світло всередині різало очі. Повітря було інше — тепліше, важче, з запахом випічки й миючих засобів. Люди штовхали візки, говорили, сміялися, обирали щось “до столу”.

Матвій узяв кошик і пішов між рядами.

Він брав те, що завжди. Звичне. Перевірене. Нічого зайвого.

І раптом — сам не зрозумів чому — зупинився біля полиці з мандаринами.

Вони були маленькі, яскраві. Запах пробивався навіть крізь шкірку. Він узяв один у руку. Стиснув легенько — і в пальцях залишився аромат. Такий простий. Дитячий. Святковий.

Матвій поклав мандарин назад.

Ніби це була слабкість.

Він повернувся до кошика — і в цей момент десь поруч хтось поспішив так, що щось вислизнуло з рук.

Білий пакет. З цукром.

Він побачив, як той пакет летить — і чомусь не подумав. Просто зробив крок і перехопив його в повітрі.

Легко. Вчасно.

І тільки потім підняв очі — щоб віддати.

І в цей момент у його впорядкованому світі з’явилася та сама тріщина.

Маленька. Майже непомітна. Але він її відчув.