ПЕЧЕРСЬКИЙ ЗВІР

           З його грудної клітки назовні стирчали кістки. Ребра були переламані. Від нелюдського удару внутрішні органи перетворилися на криваву кашу. Він фізично це відчував, хоча болю вже не було. Часу залишалося небагато, через хвилину серце виштовхне залишки крові, і він, блідий й знесилений, впаде на підлогу. Там він і помре, швидко, але й водночас болісно, ​​усвідомлюючи наближення мовчазної темряви, яка його ось-ось поглине. І все ж таки чоловік спробував підвестися й дійти до столу з паперами.

           Намагаючись рукою прикривати рану в грудях, він зробив кілька невпевнених кроків, на кожному втрачаючи останні сили. На диво йому вдалося дістатися до іншого кінця кімнати та тремтячою рукою схопити одне з пір'я, що стояло на дорогому столі. Чоловік останнім зусиллям волі почав вишкрібати послання на найближчому паперці. Незабаром сили остаточно його покинули і помираючий важко повалився на підлогу, незграбним рухом руки збиваючи зі стільниці і підставку для пір'я, і ​​чорнильницю, і стоси списаних паперів.

           Він більше не відчував своїх кінцівок. Погляд чоловіка дивився в стелю, прикрашену вензелями й коштовним турецьким полотном. Ще кілька секунд він хапав повітря ротом, а потім захрипів і завмер. Його сірі скляні очі кинулися кудись у нескінченний морок, кудись у небуття.

***

           – Трясця твоїй матері, Василю! Чим більше тут з тобою гутарю, тим ясніше мені, що в голові твоїй суцільна порожнеча, – старий козак з великим пузом стукнув кулаком по столу з такою силою, що келихи з пивом аж підскочили, – Ти ж навіть простих речей не зрозумієш! От дивись, купці з Новгорода прибувають все рідше, товарів своїх везуть все менше. У нас закуповують не сіль, спеції та сукна, як це раніше було, а все більше шаблі та пищали гребуть, бочки з порохом та інше військове приладдя… Багацько зброярень навіть почали працювати вночі, бо не встигають замовлення виконувати… Сам знаєш: жителі півночі – народ не балакучий, у корчмах даремно язиками й в спокійні часи не чухали, а зараз і зовсім по них не вештаються. Мовчки товарів закуплять, запаси візьмуть і так само мовчки спливають. Але все вказує, що справи в них кепські, війна у них там. І думаю, що досить велика… 

           Василь, молодий хлопець у пожовклій сорочці та зношених шароварах, почухав поголену потилицю і голосно ковтнув пива. Піна покрила його густі руді вуса:

           – Семенович, навіть якщо так, нам що з того? Торгівля йде, отже, все добре. Навіть якщо припустимо, що вони там воюють. Припустимо, що московитський царьок дожирає Республіку… Ну й то що? Спільних кордонів з ним у нас немає, суперечок якихось теж не пригадаю. Ну, замість синьо-білих прапорів прибуватимуть до нас торгові каравани під прапорами московитськими. Яка різниця? Торгівля від цього не вигідна стане?

           Старий Семенович сплюнув у куток:

           – Ну ти й справді на голову шкандибаєш. Зовсім не кумекаєш. На Новгороді царець Московський не зупиниться. Кажу тобі, цей довбаний хрін далі піде. А щодо спільних кордонів, то вважай є вже такі. От Смоленськ взяти… Вони з московитами злигались та ясир щороку справно їм шлють. А Рязанський князь? Ну сам же знаєш… Від народження в нього макітра не в порядку, а Тимчасова Регентська Дума, що від його імені править, давно під Москву лягла. Когось із тамтешніх бояр купили, когось просто залякали. Хай там як, а служать вони цареві всі як милі. Вірно служать, бо за свою шкуру трясуться. Ось і виходить, що кордони наші відкриті. Кажу тобі, закінчить царець із Новгородом і слідом до нас заявиться. Війна велика буде…

           – От затуркав же ти зі своєю війною... Видно, старий, давно ти шаблюкою не махав. Скучив за життям солдатським? Або просто жаху вирішив нагнати. Війна, війна та все тут. Я ось що скажу! Я в політиці не дуже, не зацікавлюся. Своїх справ, знаєш, вистачає. Але не підуть кацапи сюди. Чого б їм це? Своїм землям там ладу дати не можуть. Щороку в них там то голод, то чума. Та й торгувати з нами вигідніше, ніж воювати. Ось спитай у кого хочеш тут, те саме тобі скажуть, – Василь обвів рукою галасливий натовп, що дощенту забив шинок, – Ось хоч у пана Велемира спитай, він наче на всьому розуміється. Пане Перебийніс, йди-но до нас, випий за компанію та суперечку нашу розв'яжи. Та залиш ту нелюдку, йди сюди!

           Велемир сидів за сусіднім столом в обіймах худорлявої ельфійки з довгим срібним волоссям і щось шепотів їй у гостроверхе вушко. Вона час від часу заливалась реготом, грайливо поглядала на свого сьогоднішнього кавалера та погладжувала під столом його по стегну. На вигуки Василя Велемир не реагував. Сподівався, що той сам відчепиться. Але хлопець не вгавав і кликав його все голосніше, перекрикуючи музику. Нарешті, обидва вони – і Василь і Семенович, зі своїми келихами, нехитрою закускою і барилом пива в руках, ходою добряче напідпитку людей, підпленталися й всілися за стіл Велемира.

           Слідопит поцілував ельфійку в шию і знову шепнув їй щось на вухо, після чого та піднялася і пішла до шинквасу, де із нудним виглядом почала розглядати розпалений алкоголем натовп, що вже пустився в танці.

           – Пане слідопите, вибачай та не гнівайся. Ось тобі кубок з пінним, – Василь передав пиво, – Ти суперечку нашу чув?

           Велемир відпив пива і дивлячись спідлоба промовив:

           – Уривками. Я, знаєш, дещо іншим був зайнятий.

           – Ідриль уламував? – посміхнувся Василь, – Та я пішки під стіл ще ходив, а вона в цьому шинку місцевих вже обслуговувала. Не хвилюйся, нікуди ця нелюдка звідси ще років триста не дінеться.

           Велемир нервово пересмикнувся і хотів уже відповісти Василеві на грубість, але його перервав Семенович:

           – То що, пане Перебийніс? Як думаєш? Чи буде війна з московитами?

           – Вам, пани, аби язиками плескати. Буде війна, не буде… Ти, Семенович, коли вже даними якими секретними володієш, то не по шинках ними ділися з п'яничками, а швидше стрибай на коня та гайда на Січ. Там наш гетьман, мабуть, сидить й гадки не має, що москаль на нас йти зібрався. Ані він, ані старшина козацька, й навіть вся розвідка наша ні сном ні духом, що орда на Гетьманщину насувається... Один тільки старий Семенович підступні плани ворога розгадав. Один на всю країну! – Велемир скорчив поважну гримасу і підняв вказівний палець вгору. Вийшло у нього доволі глузливо, – Ти б може й мапи якісь із собою захопив, показав би гетьману звідки орда свій напад готує.