Зазирнути до пращурів...

- Ти що-небудь бачиш? – прошепотів я, визираючи з-за куща.

- Ні, - відповів приятель, з котрим я був знайомий всього кілька годин.

  Дивно, що за інших обставин ми з ним ніколи б і не познайомились. Нас звела сумнівна авантюра, до якої ми вплутались сьогодні вранці.

- Гаразд, будемо чекати, - полегшено зітхнув я.

  Мій приятель стискав тремтячими руками фотокамеру. Він безперечно нервував. Я теж. Ще вчора такої пригоди мені навіть наснитися не могло, я тремтів у холодному гуртожитку і скрізь шукав гроші, аби віддати борг.  А тепер я тут! Вірніше, там. І разом із новоспеченим товаришем, котрого сюди також штовхнула біда, я мав виконати секретне доручення.

- Тихо!  - приятель приклав палець до губ. – Ти це чуєш?

  Я прислухався. З-за скелі, котра чорніла за смугою грізних дерев,  доносилися ледь чутні голоси. Хтось співав.

- Вони там, - прошепотів приятель.

  Ми підвелися й обережно, пригинаючи спини, стали виходити з-за кущів. Короткими перебіжками дісталися скелі. У цих місцях було досить холодно. Я дві години цокотів зубами, сидячи в укритті, тому тепер хотів зігрітися.

  Ми тихо підкралися до кам’яного виступу. Голоси стали гучнішими, проте я не міг розібрати ні слів ні звуків. Ми затамували подих.

  Мені було страшно подивитися туди, звідки лунали співи. Не знаю, чи я боявся, що нас помітять, чи боявся своїми очима побачити те, що нікому з нині живих людей бачити не доводилося. Час, що накопичився над моєю свідомістю, почав тиснути на мене; мої кістки заболіли, ніби я постарів. Хоча, так і було. Для тих, хто залишився у 2056 році, я постарів на 40 тисячоліть.   

  З іншого боку скелі розташовувалась печера, звідки химерними петлями підіймався дим. Сонце освітило кам’яну рівнину. Там ми побачили скупчення людей. Незвичайних людей. Останній раз я бачив їх у шкільному підручнику з історії, а тепер… вони ожили перед моїми очима. Я навіть усвідомити не міг, що у моєму часі їх закам’янілі кістки зберігаються у краєзнавчих музеях.

  Ці люди чимось нагадували нас. Середнього зросту, зсутулені й надзвичайно мускулисті. Вони сиділи на каменях, вдягнуті у важкі накидки зі шкур. Брудні обличчя чоловіків ховалися за густими бородами. Я помітив, що всі вони згуртувались довкола жінки з довгим чорним волоссям. Її шкіра була розмальована жовтою вохрою. Вона била в бубон із натягнутої шкіри, а решта голосно співали.

- Шаманка, - промовив приятель. – Мабуть, хоче накликати вогню.

- Ти про що?

- Вогонь… дуже дефіцитна річ у Кам’яному віці. Ми з тобою знаходимось у Верхньому Палеоліті. Кроманьйонці, що перед нами, зовсім скоро навчаться добувати його самостійно.

- Ти часом не історик? – поцікавився я.

- Саме так. Студент історичного факультету, - засміявся приятель. – А тебе що штовхнуло на цю авантюру?

- Гроші потрібні.

- Зрозуміло!

  Юнак навів камеру на їх ритуальне засідання й сфотографував.

- Професор буде задоволений, - всміхнувся він. – Розумієш, у мене багато хвостів. Мене б вигнали з універу, якби я не взяв участі у цьому експерименті.

- Що далі? – спитав я.

- Нам потрібне фото їх побуту. В печері має бути багато всякого добра.

  Звідти тим часом почали виходити кремезні чоловіки. Вдягнуті в шкури, з мускулистими руками, зі списами, вони гордо крокували у строю. Йшли на полювання!

- Чудово, давай прослідкуємо за ними, - кивнув приятель. – Фото доісторичних тварин також не завадять нам.

  Ми, ховаючись за кущами, почали рухатися вздовж кам’яного шляху, яким крокували мисливці. Вигляд вони мали досить грізний. Я проковтнув клубок жаху, уявивши, що станеться, якщо нас помітять.

  Незабаром чоловіки зупинились. Ми помітили, як вони причаїлись у земляному заглибленні. Мабуть, чекали, коли в полі їх зору з’являться звірі.

- Поглянь на них, - прошепотів приятель. – Навіть не ворушаться. Мені цікаво поглянути, як саме вони атакують тварину. Подібно вовчій зграї?

  З-за скелі на землю впала тінь. Величезна тінь, ніби нам назустріч рухався двоповерховий будинок! Ми завмерли за кущем. Я відчув, як гучно б’ється моє серце.

- Нічого собі, - вражено прошепотів приятель. – Мамонт!

- Мамонт? – перепитав я.

  Кам’яним шляхом йшло три мамонти. Вони були величезні! Волохаті десятитонні велетні із загрозливими білими бивнями повільно крокували один за одним. Мисливці приготували списи з кам’яними наконечниками. Готувалися іти в атаку.

- Можливо, це останні мамонти, - прошепотів я.

- Можливо, - кивнув приятель. – Не забувай, що Палеоліт уже добігає кінця. Зовсім скоро вони зникнуть з лиця Землі. Я не думаю, що у цьому винні зміни клімату чи комета. Їх винищили люди.

 Цієї миті, з дикими вигуками, мисливці вискочили із засідки і, піднявши зброю вгору, кинулись на мамонтів. Тварини сполохано зупинилися й почали сходитись докупи, виставивши вперед бивні. Вони захищалися! Люди оточили їх з усіх сторін і почали жбурляти в них списи.

  Я не міг дивитися на цю жахливу сцену! Доки мій приятель фотографував найяскравіші моменти первісного полювання, я відвернувся. Розумів, що люди тоді керувалися переважно інстинктами, намагалися вижити в тих суворих первісних умовах.  Можливо, завалення такої могутньої тварини й було видовищним, та не для мене… Я уявив, що, можливо, зараз за життя борються ті самі мамонти, чиї закам’янілі скелети стоять у краєзнавчому музеї.

  Ці часові й просторові парадокси просто зводили мене з розуму!

  Позаду почувся дивний рик. На фоні моїх роздумів лунав рев поранених мамонтів, войовничі крики мисливців, котрі збиралися доправляти здобич до свого поселення, але цей звук був зовсім іншим.

  Я наважився озирнутися. Позаду мене, згорбившись у замисленій позі, сидів ведмідь. Він дивився мені просто у вічі. Розміром перевищував звичних нам хижаків рази в два, мав чорну шерсть і великі жовті очі.