Розділ 21. Друга мапа 

Повітря під землею було густим, майже матеріальним. Здавалося, його можна торкнутися — настільки воно насичене пилом, давниною і чимось, що Олег назвав би «старим подихом каменю». Кожен крок луною відгукувався у невидимих переходах. Після короткої наради у хаті вони знову повернулися до костельного підземелля. Віктор наполіг — мовляв, є частина ходів, яку вони вчора навіть не помітили. 

Цього разу пішли краще підготовлені: ліхтарі, запасні батареї, вода, мотузки, навіть аптечка. Ксюша несла невеликий рюкзак із блокнотом і фотокамерою, Аліса — термос і ліхтарі. Олег ішов попереду, відчуваючи холод, що виповзав із глибини, як подих невідомого. За ним — Віктор, потім Саша, Аліса і Ксюша. 

— Скільки тут ще тих ходів? — пробурмотів Саша, відчуваючи, як під ногами рипить стара цегла, що осипалась зі склепінь. 
— Скільки потрібно, щоб сховати щось важливе, — відповів Олег. — Або когось. 

Світло від ліхтарів стрибало по стінах, вириваючи з темряви обличчя ангелів, вирізьблених у камені. Деякі були без очей, інші — з тріщинами, які нагадували сльози. Віктор зупинився біля однієї такої постаті, торкнувся рукою каменю. 

— Це не просто декор, — прошепотів він. — Дивіться: під крилом — старий символ. Бачите? 

Ксюша нахилилася ближче. — Такий самий, як на кулоні Всеведи… 

— Саме так. І якщо мій здогад правильний, ці символи — як мітки. Вони позначають напрямки. 

Олег присвітив далі. Камінь був подряпаний, а поруч — невелика арка, майже непомітна. Вузький прохід, завалений пилом, але прохід. 

— Ось і наш шлях, — сказав він, обережно ступаючи всередину. 

Пройшли близько двадцяти метрів, коли запах змінився. Замість вогкості повітря стало сухим, різким, із легким присмаком попелу. Земля під ногами вже не липла, а кришилася, як стара глина. 

— Це вона, суха зона, — озвався Віктор. — Тут колись зберігали церковні речі. І, якщо мапа Потуляка не брехала, десь тут має бути бокова ніша. 

Він зупинився, приклякнув і присвітив униз. Пил на землі був нерівномірний — наче хтось колись тут щось відкопував або закопував. 

— Дивись, — сказала Аліса, нахилившись ближче. — Це ж шматок металу. 

Олег підняв його, обережно змахнувши пилюку. Виявилося — обвуглений гвіздок, а під ним — щось м’яке, темне. Віктор підчепив ножем край і повільно розгорнув. Під шаром пилу — старий, згорнутий пергамент. 

— Мапа, — прошепотів він, і навіть у цьому слові відчувався страх. 

Обережно розклав її на рівному камені. Краї були обвуглені, але середина — напрочуд добре збереглася. На жовтуватому тлі чорні лінії утворювали схему ходів, звивистих і заплутаних. А посередині — велика червона літера «Х». 

— Ну ось, — сказав Саша. — Ще одна. 

— Не «ще одна», — поправив його Віктор. — Це інша. Тут зовсім інша структура. Дивіться: цей коридор веде не вниз, як у першій, а праворуч. І цей «Х» позначає місце, якого немає на старих планах костелю. 

Олег нахмурився. — Тобто мова йде про прихований рівень? 

— Можливо, — відповів Віктор. — А може, про стару каплицю, яку згодом замурували. 

Ксюша, яка досі мовчала, простягнула руку до мапи, але Олег її зупинив. 
— Не торкайся. Пергамент може розсипатись. 

Вона опустила погляд, та в очах її світився інтерес. — А написів ніяких нема? 

Віктор підніс ліхтар ближче. У правому нижньому куті, ледве помітним чорнилом, було виведено кілька слів. Старою латиницею. Він нахилився й прочитав уголос: 
— “In silentio veritas”. 

— «У мовчанні — істина», — переклала Аліса. — Гм, як символічно. 

Саша пирхнув. — Ну от, ще одна загадка. Скільки можна цих таємниць? 

— Поки не знайдемо правду, — відповів Олег спокійно. — І не забувай, хтось не хотів, щоб ми її знайшли. 

Віктор тим часом уже діставав із кишені фотоапарат. — Треба зробити копії, — промовив він. — Якщо оригінал розсиплеться, принаймні матимемо зображення. 

Він зняв кілька кадрів, потім поклав карту у пластиковий файл і сховав у рюкзак. Усі мовчки дивились, як він це робить. Було відчуття, що вони стали свідками чогось важливого, навіть священного — наче відкрили частинку історії, яку мали знайти не вони. 

— Ти думаєш, це Потуляк її тут залишив? — спитала Ксюша, коли вони рушили далі вузьким проходом. 

— Не знаю, — сказав Віктор. — Але якщо так, то він явно знав більше, ніж говорив. 

— А може, не він, — втрутилась Аліса. — Може, хтось із тих чорних копачів. Якщо вони кілька років нишпорили в цих печерах, то могли натрапити на щось подібне. 

— І зникнути, — тихо додав Саша. — Бо хтось не хотів, щоб про це дізналися. 

Олег зупинився, підняв руку. — Чуєте? 

Всі замовкли. Десь позаду, у темряві, пролунало тихе шарудіння. Наче хтось пересунув камінь. Потім — ще один звук, дуже схожий на короткий зітх. 

— Це відлуння, — невпевнено сказав Віктор. 

— Або ні, — відповів Олег. — Пішли швидше. 

Вони повернули до виходу. Але перш ніж піти, Ксюша озирнулася востаннє. В одному із заглиблень на стіні вона помітила витесаний знак — коло, розділене навхрест, майже як на кулоні Всеведи. Серце закалатало. 

— Олег! — покликала вона. — Тут ще один символ! 

Олег підійшов, роздивився. 
— Це не просто позначка. Це як... печать. 

— Може, вхід? — припустив Саша. 

— Може, і вхід, — сказав Віктор. — А може, застереження. 

Вони стояли кілька секунд мовчки. Потім Олег узяв камеру, зробив фото і промовив: 
— Зараз не чіпаємо. Ми не знаємо, що за цим. 

Назад ішли мовчки. Лише дихання і кроки — єдині звуки, що розчинялись у глибинах старого каменю. Коли вони нарешті вийшли з печери, сонце вже низько висіло над полем. Повітря здавалося неприродно свіжим, навіть занадто — після задушливого підземелля. 

Ксюша сіла на камінь біля входу і витерла чоло. — Я думала, що задихнусь там унизу. 

— Ми всі це відчули, — сказав Саша. — Але головне — ми щось знайшли.