Розділ 20. Порожня скринька 

Наступного ранку небо затягнуло густими хмарами, а над селом стояла напружена тиша — така, коли навіть собаки не гавкають, ніби відчуваючи, що щось буде. Після нічного спуску до підземелля ніхто з п’ятьох не виспався: Олег крутився цілу ніч, прокручуючи у голові символи на стінах; Аліса мовчки сиділа біля вікна, вдивляючись у костел; Ксю час від часу здригалася від кожного шурхоту, а Саша, хоч і робив вигляд, що спить, не знімав куртку, готовий у будь-яку мить вирушити знову. 

Віктор виглядав найбільш зосередженим. Він сидів за столом у кухні, перед ним — аркуш паперу, на якому він перемальовував символи, бачені вночі. Лінії вигиналися в химерні форми, схожі на змії чи вузли, а всередині кожного символу було щось на кшталт ока або зернини. 

— Це не просто орнамент, — тихо сказав він, коли Олег зайшов у кімнату. — Дивись, ці знаки повторюються циклічно. І деякі з них співпадають із тими, що на кулоні Всеведи. 

— Я вже не здивуюсь, якщо цей кулон виявиться якоюсь картою, — відповів Олег, підливаючи собі кави. — Сьогодні перевіримо ті ходи, які вчора не встигли. Особливо праве крило. 

Аліса, яка стояла біля дверей, повернулася до них: 

— І навіщо нам туди знову лізти? Ми ж уже бачили — там все нестабільно. Стеля сиплеться, під ногами вода. 

— Бо ми нічого не знайшли, — сухо відповів він. — А ці символи, скриньки, кулони — все це не просто так. Хтось залишив підказки. 

Віктор мовчки кивнув. У глибині душі він відчував: те, що вони шукають, не лише про минуле. Це має відношення і до зникнень, і до Потулюка, і навіть до самої Світлани. 

До костелу вони дісталися ближче до полудня. Хмари стулилися, сонце не пробивалося крізь сіру товщу. Старий кам’яний фасад виглядав ще моторошніше, ніж учора. Віктор відчинив важкі двері, що скрипнули, мов живі. 

— Знову сюди, — пробурмотів Саша. — Наче нам мало тих підземель. 

— Якщо ми не підемо, хтось інший піде, — відповів Олег і першим спустився сходами. 

Підземелля зустріло їх вогкістю і тишею. Ліхтарі вирізали з темряви вузький простір — стіни, вкриті символами, схожими на шрами. Під ногами хлюпала вода. 

— Сюди, — сказав Віктор, показуючи праворуч. — Цей коридор ми вчора не пройшли до кінця. 

Вони просувалися повільно. Коридор звужувався, стеля опускалася все нижче, доводилося нахилятися. Саша жартував, що тут, мабуть, рости треба було гномом, але голос його лунав глухо й невпевнено. 

На стінах символи ставали чіткішими, ніби новішими. Деякі світилися в променях ліхтаря, ніби були покриті якимось мінералом. 

— Вони… немов дихають, — сказала Ксю, коли один із знаків відбив світло зеленкуватим відтінком. 

— Не фантазуй, — буркнув Олег, хоч і сам бачив, що лінії змінюють відтінок. — Йдемо далі. 

Через кілька метрів коридор закінчувався тупиком. Але на лівій стіні була ніша — вузька, глибока, ніби вирубана вручну. Усередині стояла стара скринька, вкрита шаром пилу, з тріснутими металевими кутами. 

Аліса присвітила ліхтариком. 

— «Non credere fabulis»… — прочитала вона вголос. — Це латинь. 

— І перекладається… — почав Віктор. 

— «Не вір легендам», — закінчив Олег. 

Тиша впала миттєво. Кожен із них згадав, як учора бачив ці ж слова на старих арках у костелі. 

— Хтось дуже хоче, щоб ми сумнівалися, — сказав Саша. — Або навпаки, щоб ми шукали далі. 

Олег нахилився, витягнув скриньку й обережно поставив на підлогу. Кришка тріснула від дотику. Всередині — темрява, кілька шматків старого полотна, і… нічого більше. 

— Порожня, — сказав він. 

— Так само, як учорашня, — промовила Ксю. 

Аліса підняла шмат полотна, розгорнула — на ньому ледь проступав відбиток герба: три переплетені «P». 

— Потоцькі, — знову тихо сказав Віктор. — Вони всюди. 

— І що, виходить, ця скринька — частина якоїсь гри? — запитав Саша. — Хтось залишає пусті речі з написами, щоб ми шукали далі? 

— Або це випробування, — відповів Олег. — Подивись: тут щось ще є. 

На дні скриньки виднівся подряпаний символ — той самий, що був на кулоні Всеведи. 

Віктор підніс кулон ближче — метал засяяв, і тоді всі побачили: у нішах стін навколо почали проявлятися інші знаки. Вони немов ожили. 

— Олег… — прошепотіла Ксю, — може, підемо звідси? 

— Ні, — твердо сказав він. — Тепер ми близько. Дуже близько. 

Він провів рукою по стіні — і пальці натрапили на невелике заглиблення. Коли він натиснув, пролунало клацання, а частина стіни зсунулася вбік. Відкрився новий прохід. 

Звідти вдарило холодом, ніби з льоху. У темряві вгадувався контур великої кімнати. 

— Хтось там був, — сказав Віктор. — Бачиш? Сліди. 

На землі чітко виднілися відбитки взуття, ще свіжі. 

— Значить, ми не перші, — прошепотіла Аліса. 

Олег пройшов уперед. У центрі кімнати стояла ще одна кам’яна плита, але цього разу не вівтар — щось схоже на стару труну. На кришці був вирізьблений напис: «Легенди не брешуть, вони приховують правду». 

— От і суперечність, — сказав Віктор. — «Не вір легендам» і «легенди не брешуть». 

— Це пастка, — тихо мовила Ксю. — Вони хочуть, щоб ми сумнівалися у власному розумі. 

— А може, це два боки однієї істини, — відповів Віктор. — Все залежить від того, що вони називали легендою. 

Олег нахилився над плитою, намагаючись зрушити кришку, але вона не піддавалася. Тоді Саша допоміг — разом вони відсунули її на кілька сантиметрів. Усередині — лише пил і кілька розсипаних монет, почорнілих від часу. 

— Порожньо, — знову сказав Олег. — І тут теж. 

— Ні, — заперечила Аліса. — Подивись уважніше. 

Вона підняла одну монету. На ній був вибитий той самий герб Потоцьких, але під ним — дивний знак: щось на кшталт трикутника, усередині якого око, оточене хвилями. 

— Це символ братства, — сказав Віктор після короткої паузи. — Можливо, масонського. У XVIII столітті Потоцькі мали зв’язки з польськими ложами.