Розділ 19. Символи на стінах 

Першим у темряву ступив Олег. Камінь під ногами був слизький від вологи, запах сирості й старого вапна вдарив у ніс. Коли він підняв ліхтар, вузький промінь світла вихопив зі стін нерівні візерунки — спершу він подумав, що це тріщини, але за мить зрозумів: це різьблення. 

— Обережно, — кинув він позаду, — тут слизько. 

За ним спустилася Аліса, потім Саша, Ксю і останнім — Віктор, який тримав у руці маленький потужний ліхтарик і час від часу озирається, наче боявся, що вхід ось-ось замурується. 

Світло повільно ковзало по стінах, і тоді всі побачили: камінь був укритий дивними знаками — наче хтось цілеспрямовано покрив поверхню стародавніми письменами. Лінії, кола, спіралі, які зливалися між собою, створювали враження, що стіни дихають, рухаються, живуть власним життям. 

— Боже, — прошепотіла Ксю, — що це все? 

Віктор не відповів. Його рука затремтіла, коли він підніс світло ближче до одного зі знаків. Знак нагадував трикутник, вписаний у коло, у центрі якого вигравіюваний малий хрест. 

— Ні… — вирвалося в нього. — Це не може бути… 

— Що таке? — спитав Олег, підходячи ближче. 

Віктор витяг із кишені невеликий металевий кулон, потемнілий від часу. На його поверхні було вибито точно такий самий символ. 

— Це знак із кулона Всеведи, — тихо промовив він. 

— Всеведи? — перепитала Аліса. — Тої жінки, яку… 

Запала тиша. Краплі води з високої стелі падали на камінь, лунаючи, наче віддалений метроном. Олег нахилився ближче, торкнувся пальцями символу — і відчув легке тепло, ніби камінь щойно нагріли. 

— Це не просто різьба, — сказав він. — Вона якось віддає енергією. 

— Камінь не може бути теплим, — заперечила Аліса, але коли й сама торкнулася, здригнулася. — Господи, справді… 

— Тут іще щось, — озвався Саша, підсвічуючи дальню стіну. — Погляньте сюди. 

На іншій стіні символи утворювали складну композицію — кола, що переходили одне в одне, тонкі лінії, схожі на струмки, які сходились у центрі. Там, де сходились лінії, було зображено знак, схожий на око. 

— Це, здається, якийсь стародавній алфавіт, — припустив Саша. — Але не слов’янський. 

Віктор мовчки роздивлявся, щось пригадуючи. Перед очима постав дім Всеведи, запах трав, її низький голос: «Пам’ятай, Вітеньку, кулон покаже шлях тоді, коли світло не знайде виходу». Тоді він не надав словам значення, а тепер — зрозумів, що це може бути не метафора. 

Він увімкнув камеру на телефоні, зробив кілька знімків. Потім підняв кулон до рівня одного із символів. Метал відреагував — ледь помітно засвітився, наче відбив слабке світло, якого не було в темряві. 

Ксю відступила назад. 
— Ти це бачиш? 

— Бачу, — відповів Віктор спокійно, хоч усередині його все холонуло. — Він реагує. 

— На що? 

— На символи, — сказав він. — На ці стіни. 

Олег підійшов ближче, дивлячись на кулон. 
— Думаєш, Всеведа знала про це місце? 

— Вона знала більше, ніж казала, — відповів Віктор. — І, можливо, саме через це її вбили. 

Їхні погляди перетнулися. У тій короткій миті кожен згадав, як знайшли тіло Всеведи — спалене, з обвугленими пальцями, біля розтрощеної хати. Офіційна версія — нещасний випадок. Але всі знали — вона не з тих, хто гине просто так. 

Олег обвів поглядом залу. На кам’яній підлозі видно було старі вирізи, ніби тут стояли колони або щось на кшталт вівтаря. 

— Це схоже на святилище, — сказав він. — Старе. Може, навіть дохристиянське. 

— Може, й трипільське, — припустила Ксю. — Ми ж недалеко від місця, де вони жили. 

— Якщо це їхні символи, то вони досі збереглись, — промовив Саша. — І виглядають, ніби їх різьбили не тисячі років тому, а кілька десятиліть. 

Аліса підійшла до стіни, де символи виглядали інакше. Там між лініями можна було побачити літери латинського алфавіту, але переплетені з дивними візерунками. Вона підсвітила ближче. 

— Тут є дати. Дивіться: 1734. І ще нижче — 1911. 

— Це може бути період, коли вхід використовували, — промовив Олег. — Тоді, коли підземелля служило для схованок чи обрядів. 

— Але хто ж міг його знову відкрити зараз? — кинула Ксю. 

Олег не відповів. Він ішов уздовж стіни, дивлячись на повторювані символи — ті самі трикутники, кола, знаки ока. Усе це нагадувало систему, ніби тут була закодована певна інформація. 

— Може, це карта, — сказав він нарешті. — А може, попередження. 

Віктор знову провів кулоном по стіні. На мить усім здалося, що метал затремтів. Віктор ледь відчув короткий електричний імпульс — у пальцях защипало. 

— Що сталося? — запитала Аліса. 

— Не знаю. Але я певен — кулон і ці символи пов’язані. 

Саша озирнувся в бік темного коридору, що вів далі. 
— А якщо він не просто реагує, а відкриває шлях? 

— Ти маєш на увазі… замок? — Олег нахмурився. — Механізм, який активується знаком? 

— Може, не механізм, а щось енергетичне, — обережно сказав Віктор. — Всеведа казала, що кулон показує минуле роду. Може, це і є місце, де його можна побачити. 

Ксю нервово засміялась. 
— А може, це просто співпадіння. 

— Може, — сказав Віктор, але в голосі не було переконання. 

Олег дістав рацію. 
— Зв’язок тут поганий, — промовив він. — Але треба відмітити це місце. Завтра повернемось із обладнанням. 

— Із ким? — запитала Аліса. 

— З Грубичем. Він має бачити це на власні очі. 

Аліса кивнула, хоча по її обличчю було видно — вона не хотіла залишатися тут довше. 

Поки вони збиралися виходити, Віктор зробив ще кілька кроків углиб. Його щось тягло до одного із символів — того самого, що виглядав як око в центрі кола. Він нахилився і помітив, що камінь навколо нього трохи інший — світліший, ніби новіший. 

— Олеже, — покликав він. — Поглянь сюди. 

Олег підійшов, придивився. 
— Схоже, це вставка. Інший тип каменю.