Розділ 18. Перший спуск. 

Нарешті настав день, коли група наважилася спуститися у підземелля під старим костелом. Серце Олега билося швидко, адже попередні розвідки та історичні записи Віктора лише підкреслювали небезпеку цього кроку. Віктор уважно оглядав карту, яка вказувала на старий таємний вхід, розташований збоку від вівтаря. Кожен крок у храмі здавався глухим і важким, ніби самі стіни костелу знали, що ось-ось буде зроблено щось важливе. 

— Ось тут, — прошепотів Віктор, показуючи невеличку щілину між кам’яними плитами, — і є та сама плита. Вона прикриває вхід у підземелля. 

Олег нахилився, обережно відсунувши плиту, і під нею відкрився вузький отвір, який веде вниз у темряву. Сіра волога стіна виднілася лише частково при слабкому світлі ліхтарів, що їх тримали в руках. 

— Добре, всі зі мною, — сказав Олег. — Пам’ятайте, що будь-який необережний рух може спричинити обвал. Ми повинні рухатися повільно і обережно. 

Аліса, тримаючи ліхтар у руках, кивнула і наблизилася до отвору. Саша та Ксю йшли слідом, уважно спостерігаючи за кожним рухом. Віктор став трохи збоку, готовий допомогти будь-кому з групи, хто може застрягти або потребуватиме підтримки. 

Олег першим спустився вузьким коридором, який вів вниз. Сходи були старими, дерев’яні перекладини скрипіли під його вагою, але витримували його кроки. З кожним метром вниз повітря ставало важчим, відчувався запах вогкості та старої землі. 

— Тут справді було давно ніхто не ходив, — прошепотів Олег, майже сам до себе, але достатньо голосно, щоб всі почули. 

Ксю спустилася слідом, обережно обхопивши перекладину. Ліхтар висвітлював кам’яні стіни, на яких час від часу виднілися цвяхи та сліди старих робіт. Саша йшов далі, знімаючи на камеру кожен сантиметр підземелля. 

— Дивно, — сказав Віктор, підходячи до входу. — Всі ці стіни виглядають наче щойно закладені, але техніка кладки і матеріали – старі. Хтось свідомо намагався зберегти первісний вигляд. 

Аліса озиралася по сторонам, відчуваючи, як холод пробирає крізь одяг. Їй здавалося, що повітря тут наче застигло століттями, і кожен звук — навіть тихий шелест тканини або падіння краплі води — лунав неймовірно гучно. 

— Дивіться, — прошепотів Саша, — тут на стіні якісь написи. Виглядає як старі позначки, можливо, від часів Потоцьких. 

Віктор нахилився, роздивляючись символи, які були викарбувані або надряпані на камені. 

— Це давні позначки, — сказав він. — Можливо, мітки, щоб не заблукати у підземеллі. Нам потрібно бути уважними, щоб не пропустити жодної деталі. 

Група рухалася повільно, кожен крок потребував концентрації. Кам’яна підлога була нерівною, іноді з тріщинами та уламками каменю. Ліхтарі висвітлювали вузькі проходи, що звужувалися у деяких місцях, змушуючи Олега і Сашка рухатися по черзі. 

— Здається, ми рухаємося в правильному напрямку, — сказав Олег, — відчуваю, що хід веде вглиб, до більшого приміщення. 

Через кілька хвилин вони вийшли на невелику кам’яну площадку. Тут підлога була рівніша, а стіни нагадували стару усипальницю, з кількома нішами та закладеними арками. 

— Може, це була складська кімната, — зазначив Віктор. — Або місце, де зберігали скарби Потоцьких. 

Аліса обережно торкнулася однієї з ніш. Всередині були залишки старого пилу, уламки дерев’яних конструкцій та дрібні камені. 

— Нічого цінного тут не залишилося, — сказала вона. — Але можливо, це тільки перша кімната. 

Саша уважно оглядав стіни, намагаючись знайти сліди свіжих робіт або недавніх втручань. 

— Тут хтось був зовсім недавно, — сказав він. — Це відчутно по свіжих відбитках та порушеній пиловій кірці. 

Олег кивнув, підтверджуючи знахідку. 

— Значить, ми на правильному шляху. Якщо тут хтось працював, можливо, саме тут тримають Світлану. 

Група продовжувала рухатися далі, переходячи через вузькі проходи та невеликі кімнати. Віктор час від часу робив позначки на карті, яку він приніс із собою, аби пізніше було легше орієнтуватися. 

Темрява і відчуття ізоляції робили атмосферу важкою. Кожен з героїв відчував тиск часу та необхідність швидко діяти, але водночас рухатися обережно. 

— Пам’ятайте, — сказав Олег, — що ми не знаємо, що чекає попереду. Будьте уважні, перевіряйте підлогу та стіни на наявність пасток або нестійких ділянок. 

Пройшовши кілька десятків метрів, вони натрапили на закладені камінням арки, що відокремлювали наступне приміщення. Камені виглядали так, ніби їх не рухали століттями, але свіжі подряпини свідчили про те, що хтось намагався проникнути сюди недавно. 

— Це може бути головний зал, — промовив Віктор. — За легендою, тут зберігали не лише скарби, але й таємниці, які Потоцькі прагнули приховати від сторонніх. 

Аліса прислухалася до звуків, намагаючись відчути присутність когось іншого. Легка ехо-секунда від її кроків була єдиним свідком того, що підземелля було поки порожнім. 

— Здається, ми на правильному шляху, — повторив Саша, — але попереду може бути складніше. 

Олег, взявши на себе лідерство, вирішив обстежити закладені камені на арці. Він акуратно постукав по кожному, прислухаючись до відлуння. Деякі камені видавали глухий звук, а деякі — порожнистий. 

— Є тут щось приховане, — сказав Олег, — можливо, це двері або хід у ще глибше підземелля. 

Група зрозуміла, що перший спуск відкрив лише частину таємниці. Перед ними лежав складний і небезпечний шлях, який може привести до відповіді на питання про місцезнаходження Світлани, а також відкрити секрети Потоцьких, що залишалися нерозкритими століттями. 

Всі п’ятеро стояли на кам’яній площадці, прислухаючись до шелесту повітря, що проходило крізь вузькі щілини, і до відлуння їхніх власних сердець. Вони були готові продовжувати шлях, усвідомлюючи, що небезпека тільки починається, а кожен крок може змінити все.