Розділ 16. Обшук 

Вечір у селі Печера опустився важким туманом, який огортав старі будинки й вузькі вулички, роблячи їх майже невидимими у м’якому світлі ліхтарів. Олег стояв поруч із службовим автомобілем, спостерігаючи за тим, як слідчий Грубич готується до обшуку хати місцевого краєзнавця Войтюка. Вони обоє розуміли, що сьогоднішній вечір може дати відповіді на питання, які тримали їх у напрузі вже кілька тижнів, а можливо, й більше. 

Будинок Войтюка був невеликим, дерев’яним, із покритою мохом черепицею даху, вікна дрібні, старі, із шибками, що видавалися ще з часів батьків краєзнавця. Він виглядав цілком звично для будь-якого стороннього спостерігача, але ті, хто знав Войтюка і його зацікавлення історією Печери та Потоцьких, розуміли — за цими стінами прихована велика таємниця. 

Слідчий Грубич тримав у руках постанову про обшук. Він ознайомив Войтюка з причинами дій і уважно стежив за кожним його рухом. Войтюк намагався зберігати спокій, але видно було, що серце його калатає. Олег мовчки стояв збоку, спостерігаючи за реакцією краєзнавця і пригадуючи всі попередні події — дивні знахідки, сліди підземель, записи про підземні ходи, всі ті речі, які могли вивести їх на істину. 

Грубич акуратно відкрив двері. Старі петлі скрипнули, і вони обережно увійшли всередину. Усередині хата випромінювала запах пилюки, старих книжок, сушених трав і воску свічок, які, мабуть, часто запалювали тут для читання старих документів. 

На підлозі було багато старих картонних коробок, переплетених книжок, карт, альбомів із фотографіями та записниками. Полки з усіх боків завалені сувоями паперів і книгами, деякі з них були помітно пошкоджені часом і вогкістю. 

— Дивись на це, — сказав Олег, підходячи до великої старої шафи. — Тут усе зберігається десятки років. Можливо, ми знайдемо щось, що проллє світло на підземелля. 

Грубич, не відволікаючись на слова, почав перевертати коробки та заглядати в шафи, уважно спостерігаючи за кожним предметом. Олег тим часом уважно оглядав кути кімнати, перевіряв столи, полиці й навіть старі комоди. Кожен предмет, кожна дрібниця могла містити ключ до розгадки таємниці Печери. 

На горищі хати вони знайшли невелику дерев’яну скриньку, оббиту металом, з пошкодженим замком. Він виглядав так, ніби хтось уже намагався відкрити його раніше. Грубич обережно відкрив скриньку і побачив всередині старі листи, документи та пергаменти, частина яких була перев’язана старим шпагатом. 

— Дивись, ось герб Потоцьких, — сказав Олег, показуючи на пергамент із червоним сургучем. — Це може бути важливе свідчення. 

Грубич взяв пергамент і розгорнув один із листів. На старому папері чорнилом виведено герб Потоцьких — золотий орел із ключами в пазурах. Лист був написаний частково польською, частково староукраїнською мовою. Текст згадував конкретні маєтки, дати XVIII–XIX століть і навіть частину родоводу. 

— Це серйозно, — пробурмотів Грубич, уважно розглядаючи документи. — Така документація не може бути у звичайного краєзнавця. 

Олег переглядав інші знайдені листи. Старі карти із позначками підземних ходів, рукописні записи про легенди роду Потоцьких, замітки про підземні переходи під селом — усе це свідчило про те, що Войтюк мав доступ до джерел, яких немає у відкритому доступі. 

Серед паперів вони знайшли також листи, на одному з яких було написано: “Nie pozwól im zejść pod ziemię” — «Не дозволяй їм спуститися під землю». 

— Хтось явно намагався залишити йому застереження, — промовив Олег. — І це не випадково. 

Досліджуючи решту хати, вони знайшли ще кілька старовинних зошитів із нотатками Войтюка, де він детально описував відомості про підземні ходи, легенди Потоцьких, відомі і забуті вхідні точки до печер. Деякі записи були датовані початком XX століття, інші — лише кілька років тому. 

На одному аркуші було написано про підземні ходи під селом Сокілець і Печера. Зазначалося, що деякі ходи ведуть до старих усипальниць, інші — до підземних озер і навіть до місць, де колись зберігали скарби роду Потоцьких. Всі ці записи були зроблені так, ніби Войтюк сам намагався скласти карту, що поєднувала легенди та реальні факти. 

Олег уважно перечитував нотатки, помічаючи, що краєзнавець робив позначки про небезпечні ділянки, завали, тонкі стіни печер, де підземелля могли обвалитися. Кожен запис свідчив про ретельну роботу і про обережність Войтюка. 

— Він точно щось приховує, — сказав Олег Грубичу. — Але чи робить це з власної волі, чи його хтось змушує? 

Грубич кивнув і продовжив обшук. Він уважно оглядав старі ящики та тумби, знаходячи ще кілька документів із печатками Потоцьких, збережені газети початку XX століття з історичними повідомленнями про роди та маєтки. Кожен папір був важливим елементом загальної картини. 

На столі в кімнаті знайшли ще один конверт із нотатками про загадкові події в Печері: пропажі людей, дивні сліди на полях, підземні крики, які чули селяни. Все це збігалося з тим, що Олег і Саша вже бачили у своїх розслідуваннях. 

— Ми тільки зараз розуміємо, що легенди Потоцьких не просто казки, — промовив Олег, перегортаючи старі листи. — Все це має реальні підтвердження. 

Грубич, тим часом, знайшов ще одну важливу знахідку: старий журнал із записами Войтюка, де він описував свої дослідження печер і підземних ходів. Деякі записи були зроблені власноруч із точними мітками на мапі, де проходили підземні тунелі, їх глибина, ширина, навіть відмічено слабкі стіни та можливі завали. 

— Це неймовірно — думки про підземелля Печери були завжди легендою, але зараз ми маємо докази, що хтось збирав ці дані дуже ретельно, — сказав Грубич, переглядаючи записи. 

Обшук тривав кілька годин. Кожен документ, кожна знахідка обережно складалася до папки. Олег знав, що їхня робота на цьому не завершена — ці матеріали доведеться перевіряти, співставляти з уже відомими фактами, шукати приховані зв’язки. 

Коли обшук закінчився, Грубич склав детальний протокол, описав всі знайдені документи та речі. Войтюк залишився під наглядом для подальших допитів. Краєзнавець виглядав виснаженим, але в очах його ще горіла тінь гордості — він розумів, що його робота і його таємниці нарешті потрапили до рук тих, хто здатен зрозуміти їх значення.