Розділ 15. Краєзнавець

Після знахідки у полі, де пошуковці натрапили на клаптик тканини, просякнутий кров’ю, село наче вкрилося невидимим серпанком тривоги. Люди вже не виходили ввечері на вулицю, навіть собаки перестали гавкати після заходу сонця, наче теж відчули, що щось у повітрі не так. Біля магазину збиралися лише вдень — і то по кілька чоловіків, які стояли осторонь, курили, шепотілися, наче боялися, що їх підслухають. 

Стара Ганна, котра жила при виїзді з села, казала, що це “все через печери”. Що “там давно вже нечисть водиться, і зникнення людей не просто так”. Але для Олега ці “пояснення” вже давно були лише тлом. Він бачив у тому, що відбувалося, логіку — жорстоку, людську, але логіку. І все більше схилявся до думки, що тут працює не якась “потойбічна сила”, а звичайна кримінальна схема, накрита серпанком страху. 

Того ж вечора слідчі, які прочісували поле, зібрали людей, щоб скласти карти пошуків. Один із місцевих — сивий чоловік із важкими руками, що пахли землею, — підійшов до оперативників і обережно мовив: 
— Я от що скажу… бачив я, як той білий бус стояв край дороги, ще до того, як Світлана пропала. 

— Коли саме? — запитав слідчий Михайло Грубич, який керував групою. 
— Десь весною. День був теплий. Я тоді корів гнав із пасовиська. Стоїть собі бус, а з нього виходить наш краєзнавець — Войтюк. Ну, той, що все щось шукає по кар’єру, у землі колупається. 
— Ви впевнені, що то він? 
— Та певен! Я ж його знаю. Він ще мені розказував, що там, під скелями, ходи старі, може від монастиря. 

Олег, який стояв неподалік і слухав, підняв погляд на Грубича. Той коротко кивнув — інформація варта уваги. Через годину Войтюка вже шукали, а наступного дня він мав бути у райвідділі. 

Ніч у райвідділі пахла холодною кавою і старими справами. У кабінеті, де зазвичай проводили допити, жовте світло лампи розливалося по потрісканому лінолеуму. На столі лежала папка з написом “Світлана Романівна К.” — справа, яка тепер не давала спокою всім. 

Олег сидів збоку, у тіні. Він не втручався, лише спостерігав. Його завжди цікавило, як люди реагують, коли їх допитують — не слова, а паузи між ними. Саме там, у цих мікросекундах тиші, і ховалася правда. 

Двері прочинилися, і до кімнати зайшов Войтюк. Чоловік виглядав стомленим, злегка згорбленим. Сорочка в плямах від старих чорнил, куртка потерта, під пахвою — товстий портфель із паперами. Він був схожий не на злочинця, а на вчителя історії, який щойно повернувся з архіву. 

— Сідайте, пане Войтюк, — сказав Грубич. — Не хвилюйтеся, звичайна формальність. Нам треба уточнити кілька моментів. 

— Звичайно, — відповів той, ставлячи портфель на коліна. — Я готовий допомогти. Якщо мова про історію села, я, як ніхто, її знаю. 

— От і добре. — Слідчий перегорнув сторінку у справі. — Ви часто буваєте біля старого кар’єру? 

— Досить часто, — кивнув краєзнавець. — Там колись було поселення трипільців. Ми з колегами робили кілька розкопів ще у 2007році. Хотіли створити невеликий музей при школі. Але... — він махнув рукою, — усе закінчилося, як і завжди. Грошей нема, підтримки нуль. 

— А останнім часом? Ви туди їздили? 

— Ні, — коротко відповів він. — З весни не був. Там усе завалено. 

Олег підняв очі. “Весною”. Збіг. Саме весною відеокамери біля турбази зафіксували той самий білий бус. 

— Ви казали, що знаєте історію села, — продовжив Грубич. — А вам відомо щось про старі печери біля Печерських порогів? 

— Так, звісно. Там ціла система ходів. Колись козаки переховувались. Є навіть легенда, що в тих печерах Потоцькі тримали свої скарби. Але це все перекази. Я сам досліджував кілька входів, але більшість завалена. — Він говорив жвавіше, з інтересом, і тільки тепер у ньому прокидався справжній Войтюк — той, хто міг годинами розповідати про підземелля, архіви, глиняні черепки. 

Олег спостерігав, як той оживає. Але коли слідчий ненароком згадав прізвище “Потулюк”, у краєзнавця знову щось ніби замкнулося всередині. Він замовк, облизав губи й опустив очі. 

— Ви знайомі з Потулюком Іллею Семеновичем? — тихо запитав Грубич. 

— Так... поверхнево. Він іноді давав гроші на відновлення каплиці біля старої церкви. Ми говорили кілька разів, нічого особливого. 

— А його охоронця Василя Крамара знаєте? 

— Мабуть, бачив, але не спілкувався. 

Пауза. Тиша зависла в повітрі. Десь у коридорі дзенькнула чашка, і цей звук здався надто гучним. 

— Ви впевнені? — повторив Грубич. — Бо, за словами одного зі свідків, саме вас бачили біля білого буса, поруч із Крамаром. 

Войтюк зблід. Його губи сіпнулися. Він відкинувся на спинку стільця і довго мовчав. 
— Це... помилка. Я не знаю ніякого буса. І з Крамаром не був. 

— Ви бачили, що сталося з хлопцем, який зник? — раптом спитав Олег. Його голос був тихий, але різкий. 
— Я не маю до цього жодного стосунку! — зірвався краєзнавець. — Я історик, не злочинець! Ви... ви не розумієте, що тут відбувається! 

Він схопився за голову, пальці стискали волосся. Мить — і Олег помітив: у куточках очей блиснула не лише злість, а ще щось інше. Страх. 

— То поясніть, — тихо мовив Олег. — Допоможіть нам зрозуміти. 

Войтюк довго мовчав, тоді видихнув. 
— Я... нічого не можу сказати. 

— Не можете чи не хочете? 

— Не можу, — повторив він, і голос затремтів. — Є люди, з якими краще не жартувати. 

Олег і Грубич обмінялися поглядами. 

— Які люди? — запитав слідчий. 

Але Войтюк замовк. Стиснув портфель, ніби в ньому тримав щось живе. 

— Добре, — нарешті сказав Грубич, — ви вільні. Але не покидайте село без дозволу. 

Коли двері за краєзнавцем зачинилися, у кабінеті ще довго стояла тиша. Потім Олег підвівся, закурив і сказав: 
— Він щось знає. І це не просто страх перед поліцією. Його лякає хтось реальний. 

— Думаєш, Потулюк? — запитав Грубич. 

— А хто ж іще? Все сходиться на ньому. Кар’єр, бус, охоронець, тепер ще цей краєзнавець. Усі дороги ведуть туди.