Розділ 14. Знахідка у полі 

Сонце того дня зійшло якось неохоче — село прокидалося повільно, з тягучим туманом, що повз від Бугу аж до старого кар’єру. Олег стояв біля машини, спершись на дверцята, і курив. Його обличчя було втомленим, але в очах світилася зосередженість — він не спав уже другу ніч поспіль. У полі, неподалік дороги на Печеру, розпочали пошуки хлопця — Андрія. Того самого, який зник без сліду після того, як збирався піти подивитись на старі печери. 

Сашко стояв трохи осторонь, поруч із двома кінологами з обласного управління. Собака тягнув поводок і раз по раз занурював морду в мокру землю. Олег дивився на це з надією, але без зайвих ілюзій — він уже знав, як часто такі пошуки закінчуються нічим. 

— Якщо той хлопець справді пішов до печер, — пробурмотів він, — могло статися будь-що. Там ями, підкопи, старі ходи. Плюс ці “чорні копачі” могли щось лишити після себе. 

— Або хтось допоміг йому туди не дійти, — додав Саша, поглядаючи вбік дороги, де стояла карета поліції. 

Віктор тим часом розмовляв із селянами, які зібралися неподалік. Усі говорили одне й те саме: хлопець був допитливий, любив лазити по лісу, фотографував, збирав історії про печери. Одна жінка навіть сказала, що бачила, як за день до зникнення Андрій розмовляв із якимось чоловіком у темному светрі біля магазину. Але хто це був — ніхто не знав. 

До обіду прочісування поля не дало жодних результатів. Та коли сонце вже почало хилитися, собака раптом сів, занюхав повітря і потягнув у бік невеликого яру. Там, у траві, лежав шматок тканини — темно-зелений, просочений засохлою кров’ю. 

— Сюди! — крикнув кінолог. 

Олег миттю підійшов. Він нахилився, дістав рукавички й обережно підняв знахідку. Матерія була стара, порвана, але на око — жіноча куртка або халат. На одному з країв виднівся фрагмент візерунка, який він уже десь бачив. 

— Це… — Олег змовк, коли Сашко підійшов ближче. 

— Що? — спитав Бевз. 

— Може збіг, але… така ж тканина була на світланиній куртці. Тій самій, у якій вона зникла. 

Віктор почув це й застиг. Усі троє мовчали, дивлячись на червоні плями, що проступали на тканині. Тиша стояла важка, ніби саме поле слухало їхню розмову. 

Олег подзвонив експертам. Через годину приїхала слідчо-оперативна група. Клаптик тканини запакували, зняли координати, зробили фото. Олег усе контролював особисто — він не міг дозволити, щоб хоч одна деталь загубилась. 

— Віддаємо в лабораторію. Я хочу ДНК-експертизу, — сказав він. — І перевірити, чи кров свіжа, чи стара. 

Сашко мовчки кивнув. Його погляд був спрямований на горизонт, туди, де тягнувся туман над річкою. 

— Якщо це справді її кров… — він не договорив. 

— Тоді все стає гірше, ніж ми думали, — закінчив за нього Олег. 

Результати прийшли через два дні. Олег сидів у кабінеті, коли пролунав дзвінок від експерта з Вінниці. 

— Підтверджено, — коротко сказав той. — Кров належить Світлані Кравець. 

Олег опустив телефон на стіл і довго мовчав. Потім стиснув кулаки. 

— Тобто вона була там, — прошепотів. — У полі. Але чому? Як? 

Коли він повідомив Віктора та Сашка, обидва виглядали приголомшеними. Світлана зникла майже рік тому, і всі вважали, що вона або втекла, або загинула біля річки. Але тепер усе знову поверталось. 

— Це не збіг, — сказав Віктор. — Тканина в полі, білий бус, охоронець Потулюка. І тепер — кров моєї тещі. Все це пов’язано. 

Олег сів, упершись ліктями в стіл. 

— Збігів не буває. Її тіло могли вивезти. Або... — він замовк, бо навіть не хотів вимовляти другу можливість уголос. 

Саша обережно кинув: 
— А якщо це просто її річ? Може, хтось кинув її там, щоб заплутати нас? 

Олег подивився на нього холодно. 
— І хто, по-твоєму, кинув би її туди після року мовчання? Просто щоб пожартувати? 

Тиша знову зависла в кабінеті. За вікном шумів дощ, і від його ритму по склу ставало ще гнітючіше. 

Наступного ранку вони повернулися на місце знахідки. Віктор ішов попереду, тримаючи в руках фото з дрона, що зробив напередодні. На знімку чітко видно було стежку, що вела від яру до старого кар’єру. 

— Ось, дивіться, — він показав пальцем. — Ця доріжка — не польова. Вона наче витоптана людьми або машиною. 

Олег присів, оглянув землю. На м’якому ґрунті ще збереглись відбитки шин. Він дістав рулетку, заміряв ширину колії. 

— Сорок два сантиметри… приблизно під легкий бус або мінівен, — пробурмотів він. — Якраз під той “білий бус без номерів”. 

Сашко вже дістав камеру, знімаючи все для справи. 

— І що тепер? — запитав він. 

— Тепер підемо до Потулюка, — сухо відповів Олег. — Але цього разу не з порожніми руками. 

Вечір того ж дня. Село затихало, лише поодинокі ліхтарі кидали жовті плями на мокрий асфальт. Олег сидів у машині біля маєтку Потулюка, дивлячись на ворота. Його серце билося рівно, без емоцій. Він добре знав таких, як Ілля Семенович: люди з грошима, впливом, зв’язками, але з брудом під ногами. 

Коли охоронець вийшов із воріт — той самий Василь Крамар — Олег рушив за ним. Василь йшов повільно, час від часу озираючись. Здавалося, він нервував. 

На перехресті, де починався провулок, Олег наздогнав його. 

— Василю, добрий вечір, — сказав він рівно. 

Той злякався, але швидко опанував себе. 
— О, добрий… А ви що тут робите, Олеже Івановичу? 

— Хотів поговорити. Про хлопця, що зник. І про те, що ви забули сказати слідчому. 

Крамар нахмурився. 
— Я вже все сказав. 

— Ні, не все. — Олег зробив крок ближче. — Бо ми знайшли кров. І якщо експерти підтвердять, що ви маєте до цього стосунок… 

— Та я нічого не знаю! — перебив охоронець. — Я просто возив шефа по роботі, він має там ділянку. 

— Біля старого кар’єру? 

Крамар відвів очі. 
— Не пам’ятаю… може, так. 

— А от я пам’ятаю, — Олег підняв фото з дрона. — І знаєте, що цікаво? Саме там ми знайшли тканину зі слідами крові Світлани Кравець.