Розділ 13. Чорні копачі 

Дощ моросив цілий день. Небо висіло низько, наче велика сіра ковдра, притискаючи до землі все живе. В кабінеті районного відділу поліції, де тимчасово розмістився Олег, тихо гудів комп’ютер. На екрані миготіли таблиці, архівні зведення, імена, дати, короткі записи про зникнення, травми, дивні випадки. 

— Ось воно, — пробурмотів він, клацаючи мишкою. — Село Печера… останні п’ять років. 

У базі знайшлося кілька дивних повідомлень, які не мали офіційного продовження: «незаконні розкопки», «неідентифіковані особи в зоні археологічного заповідника», «зникнення аматорського історика». У всіх — одна спільна локація: долина над Бугом, поруч зі старим входом до катакомб. 

Олег відкрив наступний файл. Текст був нечіткий, відсканований з пожовклого документа. У звіті йшлося про групу самодіяльних археологів, яких місцеві називали «чорними копачами». Вони займались пошуком артефактів у Печерських катакомбах. І саме після їхніх досліджень кілька років тому почали ширитися чутки про дивні зникнення. 

Саша, який сидів навпроти, сьорбав холодну каву. 
— То, виходить, ці копачі могли щось знайти? 
— Або когось роздратували, — відповів Олег. — Офіційно — нічого кримінального. Але записи в базі дивні: кілька заяв — і всі «закриті через відсутність складу злочину». 
— А хто вів ті справи? 
— Один і той самий дільничний. Гринь. Уже на пенсії. 

Олег задумливо зітхнув, потім зберіг дані на флешку. 
— Треба знайти когось із тих копачів. Якщо вони ще живі — можуть розповісти більше. 

Після обіду вони зустрілися з Віктором біля старої заправки на виїзді з Немирова. Вітер ніс запах сирості та бензину. Віктор розгорнув мапу і вказав на точку біля Могилева-Подільського. 
— Ось тут живе один із них. Прізвище Шпак. Колишній машиніст у кар’єрі, потім почав копати на старих трипільських поселеннях. Якщо хтось і знає, що коїться під землею — то він. 

Олег кивнув. 
— Їдемо. 

Дорога до Могилева тягнулася між пагорбами, вкритими жовтими плямами осінніх дерев. Саша дивився у вікно, час від часу гортаючи нотатки. 
— Усі ці «чорні копачі» — то як братство. Без офіційних дозволів, без звітів, але з власними кодексами. Їх не лякають ані штрафи, ані небезпека. Якщо навіть їх змусили зупинитись — хтось дуже впливовий за цим стоїть. 
— Потулюк, — коротко відповів Олег. — Усе вказує на нього. 

Двір Шпака виявився типовим для старого робітника — залізні ворота, купа металобрухту, напіврозібрана «Газель» під тентом. Коли Олег постукав, із сараю вийшов чоловік років сорока п’яти, у камуфляжі, з невдоволеним обличчям. 

— Ви до кого? 
— До вас, — спокійно відповів Олег. — Мене звати Олег, це мої колеги — Саша і Віктор. Ми розслідуємо кілька справ, у яких фігурує село Печера. 

Шпак одразу насторожився. 
— Поліція? 
— Ні, — швидко відповів Саша. — Просто шукаємо відповіді. 

Чоловік трохи помовчав, потім махнув рукою. 
— Заходьте. Але довго не затримуйтесь. 

У хаті пахло сирим деревом і мазутом. На столі лежали уламки кераміки, шматок мідного дроту і старий металошукач. 

— Ви ще копаєте? — спитав Віктор, розглядаючи уламки. 
— Уже ні. Ми зав’язали місяць тому. 
— Чому? 
— Бо не хочемо проблем, — відповів Шпак. — Почалися дивні речі. Нас лякали. 

— Як саме? — втрутився Олег. 
— То хтось залишав знаки на наметах, то чувся голос уночі. Ми думали — діти жартують. Але потім одному з наших спалили машину. А через тиждень зник Ганжа. 

— Один із копачів? 
— Так. Молодий хлопець із Немирова. Пішов у печеру сам. Ми чекали його дві доби. Потім знайшли рюкзак і ліхтар, а його — ні. 

Олег стискав ручку блокнота так, що аж побіліли пальці. 
— Ви повідомили поліцію? 
— Повідомили. Вони приїхали, подивилися — сказали, що, мовляв, «втік, або впав у провалля». Але ми знаємо: тоді там хтось був. 

Саша нахилився вперед. 
— Ви когось бачили? 
— Так. Авто. Білий бус. Без номерів. Старий «Спринтер». Стояв на узбіччі біля лісосмуги. Ми подумали — може, рибалки. А потім побачили, як двоє у темному камуфляжі спускаються до печери. 

Віктор і Олег переглянулись — це збігалося з відео, яке вони вже бачили. 
— Ви бачили їх обличчя? 
— Ні. Капюшони, маски. Але вони точно знали, куди йдуть. А потім — як відрізало. 

— Ви гадаєте, що їх найняв Потулюк? — спитав Олег. 
Шпак нервово засміявся. 
— Хто ще? У нього все під контролем. Землі, охорона, склади, машини. І гроші, щоб купити будь-кого. 

Він замовк, потім додав тихіше: 
— Тільки не записуйте це. Бо мені ще жити тут. 

Після розмови Олег дістав фото з телефона — сліди, що вони з Сашком знайшли біля старого входу в катакомби. 
— Поглянь. Це схоже на ті місця, де ви працювали? 
Шпак нахилився. 
— Дуже схоже. Навіть рельєф той самий. Це десь біля урвища, за старим кар’єром. Там колись було трипільське поселення. 

— Саме туди і вів білий бус, — сказав Олег. — І схоже, саме звідти вони щось вивозили. 

Шпак мовчки кивнув. 
— Ми бачили, як вони вантажили ящики. Важкі. Двоє ледве тягнули. 

Олег зробив короткий запис у блокноті. 
— Якщо пригадаєш ще щось — хоч найменшу дрібницю — зв’яжись зі мною. 

Дорогою назад до Немирова вони їхали мовчки. Над полями опускався густий туман, а крізь нього світло фар виглядало, наче розірвані смуги в сірій пелені. 

— Ну що скажеш? — нарешті спитав Саша. 
— Що Шпак не бреше, — відповів Олег. — Його дійсно залякували. Але не для того, щоб він не копав. Його відганяли від чогось. 
— Від чого саме? 
— Ось це ми і маємо з’ясувати. 

Віктор, який сидів позаду, підсунув Олегу папку. 
— Тут копії тих архівних звітів. У кожному випадку — одна й та сама деталь: «невідомі особи в масках». Але жодного разу поліція не відкрила справу. 
— Бо Потулюк усе прикрив, — буркнув Саша. 
— Саме так, — погодився Олег. — І я впевнений, що ті «чорні копачі» натрапили на щось, чого ніхто не мав бачити.