Розділ 12. Охоронець 

Дощ того ранку був наче навмисне написаний у сірих тонах. Вітер гнав важкі краплі по шибках, і світло, що пробивалося крізь хмари, нагадувало холодний метал. Олег сидів у машині біля райвідділу й дивився на калюжі, у яких, ніби в каламутному дзеркалі, відбивалося все його життя останніх тижнів. 

Після вчорашнього перегляду відео він не спав. У голові крутилася лише одна думка: Потулюк. Цей чоловік стоїть за всім — і за білим бусом, і, можливо, за зникненням Світлани. Але вдарити прямо по Потулюку — це самогубство. Людина з грошима, зв’язками, адвокатами. Його бізнес — офіційно чистий, папери ідеальні. Вони нічого не знайдуть. 

Тож Олег вирішив зайти інакше. Не по голові — по тіні. Через охоронця. 

— Василь Крамар, — сказав він, коли зайшов у кабінет до слідчого. — Пам’ятаєш такого? 
— Авжеж, — слідчий, худорлявий чоловік із вічно втомленим обличчям, підняв голову від паперів. — Праворуч від Потулюка, якщо дивитись на фото. 
— Саме він. Треба, щоб ти його викликав. Неофіційно, під приводом справи про зниклого підлітка. 
— Того, що зник тиждень тому? 
— Так. Кажи, що його бачили в компанії Крамара. 

Слідчий підняв брову. 
— У тебе щось є? 
— Достатньо, щоб його нерви здригнулись, — тихо відповів Олег. — Але поки ні слова про бус, відео чи Потулюка. Нам треба зрозуміти, що він скаже, коли не знатиме, що ми вже все бачимо. 

Крамар прийшов рівно о десятій. Великий, квадратний, із коротко стриженим волоссям і тими очима, які не затримуються ні на кому довше секунди. Зайшов у кабінет слідчого спокійно, навіть злегка зверхньо, наче прийшов не давати свідчення, а перевіряти, чи всі тут на місці. 

— Сідайте, Василю, — чемно сказав слідчий, вмикаючи диктофон. — У нас кілька запитань щодо зникнення неповнолітнього Андрія Кравця. 
— Не чув, — буркнув Крамар, сівши. — Я людей багато бачу. 

Слідчий переглянув папери. 
— Є свідки, які стверджують, що бачили вас із хлопцем того дня. 
— Може й бачили, — знизав плечима Василь. — Не пам’ятаю, чесно. 

Олег сидів осторонь, спостерігаючи. Не втручався, не говорив. Лише слухав і фіксував кожну деталь: як той постукує пальцями по столу, як уникає зорового контакту, як раз у раз поправляє комір куртки. 

— Ви кажете, що не пам’ятаєте, — продовжив слідчий. — А можливо, все ж пригадаєте, де були в той день? 
— На роботі, мабуть. 
— Де саме? 
— У Потулюка. 

Слідчий ледь помітно глянув на Олега. 
— А ввечері? 
— Дома. 
— Можете підтвердити? 
— Дружина підтвердить. 

Слідчий кивнув, зробив нотатку. 
— Добре. А цей хлопець, Андрій... ви його взагалі знали? 
— Та бачив кілька разів. Бігав там, біля кар’єру. Я йому казав, щоб не шастав, бо місце небезпечне. 

— Біля кар’єру? — Олег не втримався. Його голос прозвучав спокійно, але в ньому було щось, що змусило Крамара трохи змінити позу. 
— Та, там, де старі печери, — відповів він неохоче. 
— Ви часто там буваєте? 
— По роботі буває. Земля Потулюка, треба дивитись, щоб не лазили всякі. 

Слова прозвучали надто швидко, ніби заздалегідь відрепетирувано. Олег помітив, як нервово сіпнувся м’яз на його щоці. 

Слідчий вимкнув диктофон. 
— Добре, Василю. На сьогодні все. Якщо щось згадаєте — телефонуйте. 

Крамар піднявся, кивнув і вийшов. 

Двері ще не встигли зачинитися, як Олег заговорив: 
— Він бреше. 
— Я бачу, — підтвердив слідчий. — Особливо про вечір. 
— А ще — про кар’єр. Він був там не по роботі. І не один. 

— Ти впевнений? 
— Абсолютно. — Олег розгорнув планшет і показав стоп-кадр із відео біля турбази. — Ось він. Камуфляж, бейсболка, навіть рукавиці ті самі. І це — після зникнення хлопця. 

Слідчий подивився уважно, потім глибоко вдихнув. 
— Офіційно я не можу використати це відео без дозволу власника системи. 
— А неофіційно? 
— Неофіційно я нічого не бачив, — сухо відповів той. — Але якщо хтось із наших “агентів” передасть мені копію — я не заперечуватиму. 

Олег кивнув. Він розумів правила цієї гри. 

Вони вийшли з будівлі близько полудня. Дощ ущух, але повітря залишалося важким, насиченим запахом мокрої землі. Біля входу стояв Сашко, тримаючи в руках термос і сигарети. 

— Ну що? — запитав він, простягаючи каву. 
— Бреше, — коротко відповів Олег. — Як дихає. 
— Про що саме? 
— Про все. Починаючи з того, що він взагалі пам’ятає того хлопця. 

Саша затягнувся, випустив дим. 
— Думаєш, Потулюк його підмовив? 
— Не підмовив. Він його тримає. На короткому повідку. І тепер цей повідець затягується. 

Увечері вони знову зустрілися у будинку Аліси. Віктор і Ксю приготували вечерю, але ніхто не мав апетиту. На столі лежали роздруківки з відео, копії свідчень, старі карти. 

— Ти певен, що він щось знає? — спитала Аліса, дивлячись на фото Крамара. 
— Не просто знає, — відповів Олег. — Він був там. Або принаймні бачив те, що сталося. І тому тепер нервує. 

Віктор постукав пальцем по столу. 
— Якщо він бреше, значить, покриває когось. А якщо покриває — то, може, й Потулюка. 
— Або когось, хто стоїть вище, — додав Саша. 

У кімнаті запала тиша. Кожен розумів, що це вже не просто історія про “прокляття” чи зникнення. Це — небезпечна гра, у якій ставки занадто високі. 

Олег підвівся й підійшов до вікна. Надворі темніло. За склом, десь у кінці вулиці, мигнув вогник — фари машини, що повільно проїхала повз будинок. Потім — ще раз. І ще. 

— Схоже, ми вже під наглядом, — тихо сказав він. 

Саша підійшов ближче, глянув через штору. 
— Білий бус? 
— Ні. Сірий джип. Але починається та сама історія. 

Олег обернувся до всіх: 
— Відтепер жодних поодиноких виходів. Усі пересуваємось разом. Якщо Крамар збрехав, то він не сам. А значить, ми наступили на чийсь мозоль.