Розділ 11. Камери в селі 

Ніч минула без снів. Олег прокинувся ще до світанку — не від будильника, а від власних думок, які не давали заснути. У голові крутилися події останніх днів: записка, мішечок із кістками, дивний бус, зникнення Світлани. Усе здавалося суцільним клубком, у якому нитки страху й правди перепліталися настільки щільно, що годі було відрізнити одне від іншого. 

— Знаєш, — сказав він Сашкові, коли той прийшов із кухні з двома чашками кави, — чим більше я про це думаю, тим менше мені віриться у всю цю “містику”. 
— А Всеведа? А її почерк? — Саша підняв брову. 
— Саме це й насторожує, — відповів Олег. — Усе занадто чисто. Надто правильно. Хтось дуже хоче, щоб ми думали, ніби тут нечисто. 

Він поставив чашку на стіл, витер долонею обличчя. Втома за останній тиждень накопичилася до рівня, коли навіть кава не рятувала. Але тепер у нього визрів чіткий план. 

— Якщо нас справді хочуть налякати, значить, ми близько до істини. А коли так — час діяти офіційно. 

Саша уважно подивився на нього. 
— Ти ж не думаєш… 
— Думаю, — перебив Олег. — Сьогодні подаю запит на розслідування. І цього разу — по лінії відділу. Не як сусід, а як начальник управління. 

В управління Олег заїхав по обіді. Зайшов тихо, ніби не хотів привертати уваги. Кілька знайомих поліцейських привітались коротким кивком — усі знали, хто він, і всі знали, чому приїхав. 

На столі чергового вже лежала його заява. Підписана, з усіма печатками. 
— Ти впевнений? — запитав черговий, переглядаючи аркуш. — Якщо потягнемо цю справу офіційно, назад дороги не буде. 
— Я давно її перейшов, — сухо відповів Олег. 

Першим ділом він попросив записи з камер відеоспостереження. У селі їх було небагато — одна біля магазину, ще дві на турбазі й пара біля санаторію «Сокілець». Старі системи, з grain-зображенням, але іноді навіть одна мить може сказати більше, ніж сотня свідків. 

Він сидів перед монітором у тісному кабінеті, коли екран раптом мигнув: на записі біля магазину, зробленому пізно ввечері після зникнення Світлани, з’явився білий бус. Без номерів. Рухався повільно, ніби шукав когось або щось. Потім — коротка зупинка. І на мить у кадрі видно силует людини, що виходить із машини. Високий, міцної статури, у темному одязі. 

Олег перемотав кілька разів, намагаючись розгледіти деталі. Обличчя сховалося під козирком кепки, але коли чоловік обернувся до камери, світло від вікна магазину вдарило по очах — і в ту секунду Олег відчув, як усередині все стислося. 
— Потулюк?.. — прошепотів він. 

Ілля Семенович Потулюк був відомий у селі як «хазяїн життя». Його аграрне підприємство мало паї майже в кожного другого мешканця округи. Підприємливий, мовчазний, але з тими очима, в яких завжди стояло якесь холодне знання. Люди шепотіли, що колись він мав справи з «чорними копачами» — тими, хто шукає в землі не золото, а минуле. 

А охоронець Потулюка — Василь Крамар, колишній контрактник, відомий своєю мовчазністю й надмірною жорсткістю. Саме його обличчя, хоч і не зовсім чітко, з’явилося в кадрі біля буса. 

Олег подзвонив Сашкові. 
— Є зображення, — сказав коротко. — Приїдь. 

Коли Сашко з’явився у кабінеті, Олег уже відкрив наступний запис — з турбази «Печерський водограй». Дата — наступний день після зникнення Світлани. Камера стояла біля воріт, і знову — той самий бус. На відео видно, як із нього виходять двоє в камуфляжі, дістають щось важке й накривають брезентом. Потім тягнуть до берега, де чекає невеликий човен. 

— Це воно, — сказав Саша, майже не дихаючи. — Ті самі люди, про яких казали туристи. 
— Так. І човен той ішов у напрямку санаторію, — додав Олег. — Місцеві бачили, але ніхто не вмішався. Бо хто тепер полізе проти Потулюка? 

Саша стис кулаки. 
— А може, Світлану... 
— Не кажи цього, — перебив його Олег. — Ми ще не знаємо. 

Вони переглянули десятки годин відео. І всюди повторювалася одна й та сама тінь — білий бус, що з’являвся й зникав, ніби привид. Особливо часто — поблизу старого кар’єру, того самого, де колись стояло трипільське поселення і де Саша з Ксю були минулого тижня. 

На записі від 14 вересня камера з турбази зафіксувала: о 22:37 бус повертає на ґрунтову дорогу, яка веде саме туди. За хвилину гасне світло фар. Далі — темрява. 

Олег відкинувся на спинку стільця. 
— Кар’єр, — сказав він. — От де все зійшлося. 

Наступного ранку вони поїхали туди разом. Дорога тяглася вузькою стежкою між полями. Трава, висока й суха, шаруділа під колесами. Сонце тільки-но піднімалося, розливаючи по землі туман, який чіплявся за дерева, мов старі спогади. 

Коли дісталися кар’єру, усе виглядало мирно — занедбані бетонні плити, зарослі бур’яном, калюжі з дощовою водою. Але на самому краю, біля спуску в яр, вони побачили сліди шин. Свіжі. 

— Дивись, — Саша нахилився. — Малюнок протектора — такий самий, як на кадрі біля магазину. 
— Збіг? — спитав Олег. 
— А ти віриш у збіги після всього цього? 

Вони рушили далі, поки дорога не обірвалася біля глибокого провалу. Там, серед уламків старого каміння, виднівся напівзасипаний вхід — залишки тієї самої печери, куди раніше спускалися Саша й Ксю. 

Олег нахилився, торкнувся стіни. Камінь був вологий і холодний. 
— Хтось тут був. Нещодавно. 

До вечора вони повернулися виснажені. Олег увімкнув ноутбук, ще раз переглянув усі фрагменти відео. Поступово картина вимальовувалась у голові: 

1. Зникнення Світлани. 

2. Білий бус біля її будинку. 

3. Той самий бус біля турбази. 

4. Рух у бік кар’єру. 

5. Охоронець Потулюка — на місці подій. 

Це вже не збіг. Це схема. 

Він підняв очі на Сашка. 
— Тепер у нас є нитка. І ми маємо потягнути її, поки не побачимо, що саме тягнеться за нею.