Розділ 10. Білий бус 

День почався незвично тихо. Небо над Печерою застигло у сірому серпанку, ніби саме повітря вагалося, чи варто сьогодні давати світло. Олег сидів на ґанку будинку Аліси, крутячи в руках кухоль з холодною кавою. Усе навколо виглядало підозріло спокійним — навіть надто. Такий спокій у цих краях зазвичай був коротким передвісником бурі — або справжньої, або людської. 

Саша Бевз, вийшовши з хати, натягнув куртку й одразу запалив цигарку. 
— Знаєш, — промовив він, — учора мені здавалось, що хтось нас стежить, коли ми з Ксю йшли від поля. Ті сліди, що вели до входу… Вони не виглядали старими. І ніби хтось повернувся ними назад уже після нас. 
Олег кивнув, не відриваючи погляду від дороги. 
— Тут уже давно хтось нас водить за носа. Від мішечка з запискою до тих завалених ходів — усе якось занадто пов’язано. 
— А тепер ще й ті балачки в селі… 
— Про що? 
— Кажуть, що знову бачили білий бус. Без номерів. Увечері, перед тим як хлопець зник. 

Це ім’я прозвучало між ними як грім серед тиші. Усі в селі говорили про те, що пропав місцевий підліток, Славко. Хлопчина років п’ятнадцяти, який мав звичку лазити в покинуті місця, фотографувати печери й навіть викладав свої «знахідки» у соцмережі. Останній його пост був зроблений за кілька годин до зникнення — світлина поля за селом і підпис: «Кажуть, тут був вхід. Якщо знайду — покажу вам справжню історію Потоцьких». 

Після того — тиша. 

— Білий бус, кажеш… — Олег підвівся. — Ходімо до Віктора. Якщо він ще в Печері, треба з ним поговорити. 

Віктор Мельник зустрів їх біля старої школи, де колись проводили лекції для туристів. Він стояв біля машини, переглядаючи якісь записи, і здався змарнілим — видно було, що не спав кілька ночей. 

— Ви вже чули? — спитав він замість привітання. — Хлопець із Печери. Його шукають третю добу. 
— Ми знаємо, — відповів Олег. — І бачили людей, які кажуть, що того дня в селі був білий бус без номерів. 
Віктор різко підняв голову. 
— Білий бус? 
— Точно. І схоже, це той самий, що його бачили ще раніше біля хати Світлани. 
— Ти впевнений? 
— Двоє свідків сказали те саме. А ще — туристи з Вінниці, які відпочивали на порогах. Кажуть, бачили такий бус, що їхав у бік парку, до старого мосту. 

Віктор витягнув телефон і відкрив повідомлення — там була фотографія, зроблена кимось із місцевих: розмитий кадр, але можна було розгледіти білий бус біля узлісся. Без номерів. І темна пляма біля дверей, схожа на людину в камуфляжі. 

— Цей кадр мені надіслали сьогодні вранці, — сказав Віктор. — І знаєш, що цікаво? Місце на фото — це стежка, яка веде до старого мосту, поруч із входом у парк Потоцьких. Того самого, де ми минулого тижня бачили відбитки. 

Олег і Саша переглянулися. У повітрі повисла невидима нитка страху. 

— Треба знайти цей бус, — тихо сказав Олег. — І того, хто ним керує. 

Вони розділилися. Саша з Ксю вирушили на базу «Печерський водограй» — там відпочивали ті туристи з Вінниці, що зняли відео з підозрілими людьми. Олег із Віктором поїхали до старого мосту, який вів до парку. 

Дорога була розбита, колеса машини постійно ковзали по вологій глині. Ліс довкола здавався мертвим — жодного пташиного співу, лише тремтіння вітру між гіллям. 

— Ось тут, — промовив Віктор, показуючи на невеликий поворот, де дорога перетинала вузенький струмок. — Саме тут бачили бус. 
Олег вийшов із машини й нахилився до землі. 
— Свіжі сліди шин. Не більше двох днів. І, здається, та сама ширина протектора, що й на подвір’ї біля хати Світлани. 
— Ти серйозно? 
— Бачиш ось ці розводи? Дві паралельні смуги — така ж форма. Я запам’ятав її тоді, коли ми фотографували подвір’я. 

Віктор витягнув фото з телефону. Так, візерунок збігався. 

— Виходить, той самий бус бував і тут, і там, — підсумував Олег. — Питання тільки: що він возить і хто за цим стоїть? 

Віктор задумався, дивлячись у напрямку річки. 
— Якщо цей бус дійсно під’їжджав до парку… то, можливо, вони користуються якимось зі старих ходів. Пам’ятаєш, на мапі були позначені три? Один під Печерою, один у напрямку Сокільця і ще один далі на північ, біля Бугу. 
— І ти думаєш, що хтось використовує їх зараз? 
— А чому ні? Якщо ходи дійсно збереглись, то це ідеальне місце, щоб ховати щось — або когось. 

Олег стискав кермо сильніше, ніж треба. Думка про те, що Світлана могла бути в цих тунелях, раптом пробила його, як холодна вода. 

На базі «Печерський водограй» усе виглядало буденно. Біля річки хтось розкладав мангал, діти ганяли м’яча. Але коли Саша з Ксю підійшли до адміністратора, той одразу насторожився. 

— А, це ви про той бус, — сказав він, навіть не дослухавши питання. — Так, дійсно, наші відпочивальники з Вінниці показували відео. У них на телефоні ще залишилось. 
Через кілька хвилин Саша дивився на екран: кадри були зняті з альтанки біля води. Білий бус стояв просто на узбіччі, дверцята відчинені. Двоє чоловіків у камуфляжі витягали з багажника великі чорні мішки, схожі на спортивні, і несли їх до човна. Один із них час від часу озирається — обличчя не видно, але фігура кремезна, рухи впевнені. 
— Ось цей момент, — показав турист. — Дивіться, вони пливуть униз по течії. Там, унизу, пляж «Санаторію Сокілець». 

Ксю, схилившись до екрана, прошепотіла: 
— Схоже, вони пливуть просто до того місця, де знайшли сліди біля входу. 

Саша кивнув. Його мозок уже складав пазл. 
— Треба негайно показати це Віктору й Олегу. 

Коли вони повернулися, вечір повільно опускався на Печеру. Сонце тьмяно ковзало по верхівках дерев, а з лісу вже тягнуло прохолодою. Віктор сидів на камені біля мосту, розгорнувши стару карту. Поруч стояв Олег із телефоном. 

Саша мовчки простягнув йому відео. Олег дивився, не дихаючи. 
— Це вони, — прошепотів він. — Точно вони. І той бус… 
Віктор підвів голову: 
— А ти звернув увагу, куди саме вони пливли? 
— На той берег. До санаторію. 
— А тепер пригадай, що під санаторієм, за старими переказами, був один із виходів у підземелля.