Розділ 9. Перше зникнення 

Сонце того дня сходило важко, наче йому самому було страшно зазирати в село, де панував тривожний спокій. Після всіх подій — мішечка, записки, дивних снів і слідів біля поля — всі відчували: щось змінюється. Повітря стало густим, мов перед грозою, але гроза не приходила — вона збиралась десь на межі видимого, у тіні, що прокидалася разом із кожним світанком. 

Віктор сидів на ґанку, тримаючи чашку з остиглою кавою. Йому не спалося. Усю ніч він перебирає в голові кожну деталь: записку, почерк, слова “Даремно ти мене убив, Олеже…” — хтось грав небезпечну гру. Але хто? І навіщо саме тепер, коли вони підійшли ближче до розгадки підземель? 

Олег вийшов до нього, стомлений, із глибокими тінями під очима. 
— Не спиш? 
— Ні, — відповів Віктор, не відриваючи погляду від дороги, що вела до центру села. — Відчуваю, щось станеться. 
— Станеться, — тихо сказав Олег. — І не сьогодні, так завтра. Це місце дихає якоюсь темрявою. 

Їхню розмову перервала Аліса. Вона вийшла з хати, закутавшись у кофтину. 
— Дзвонила Любка з Рівного. Каже, що в селі щось сталося. Пропав хлопець, років шістнадцять. 
— Як пропав? — насторожився Віктор. 
— Просто… пішов і не повернувся. Його бачили востаннє біля старого пагорба за Печерою. 

— Там, де руїни старого млина? — уточнив Олег. 
Аліса кивнула. 
— Кажуть, він часто ходив туди. Мовляв, хотів знайти вхід у ті самі підземелля. 

На мить запала тиша. У повітрі ніби відчувалася важка нота — як звук старої дзвіниці, що лунає в голові, коли хтось щойно зробив непоправне. 

— Його ім’я? — запитав Віктор. 
— Андрій Козак, — відповіла Аліса. — Місцевий. Мати вчителька, батько колись працював у музеї. 

Віктор задумався. 
— Може бути збіг… але я чув це прізвище. Його батько був серед тих, хто кілька років тому досліджував старі ходи між Сокільцем і Печерою. Потім відмовився, бо, як казав, “щось там не так”. 

Олег встав. 
— Поїдемо туди. Треба глянути, що залишилося. 

Село прокидалося мляво. На вулицях стояли жінки з відрами, але говорили не про погоду. Усі шепотіли одне одному: 
— То Потоцькі забрали його, кажу тобі. 
— Прокляття знову почалося. 
— Хто лізе до тих печер — не повертається. 

Біля магазину стояв старий чоловік, Михей, який знав усі плітки й бачив більше, ніж здавалося. Коли Олег з Віктором підійшли, він тільки глянув на них і зітхнув: 
— Знову лізете, так? Думаєте, ті ходи вас пустять? 

— Ми не ліземо, — сказав Олег спокійно. — Ми шукаємо хлопця. 

— Хлопця вже нема, — відповів Михей. — Він знайшов щось, чого не мав бачити. 

— Ти знаєш щось? — наполіг Віктор. 
— Знаю, — старий вдихнув дим із самокрутки. — Його бачили біля млина, потім біля старої липи, що росте над проваллям. Там, де кажуть, земля дихає. Старі люди казали — то дихання підземного міста Потоцьких. І хто почує його — той вже не вернеться. 

Ксюша, яка стояла поруч, перехрестилася. 
— І ви справді вірите в це? 

— Вірю в те, що бачив, — відповів Михей. — Колись і мого брата там не стало. Пішов у печери з ліхтарем — знайшли тільки мотузку. Світло забирає, кажуть. 

Віктор обмінявся поглядом з Олегом. 
— Де саме це місце? — 
— За старим млином, біля берега. Є вирва, наче земля провалилася. Але, може, воно й краще, що так… бо колись там була брама. 

Вони рушили туди ближче до полудня. Дорога пролягала між полями, де вітер гнав суху траву, наче хвилі. На обрії виднівся пагорб із залишками кам’яного млина. Поруч — величезна липа, стара, скручена часом, ніби тримала в собі пам’ять про всі покоління, що пройшли повз. 

— Ось воно, — сказав Олег. 

Віктор обережно оглянув землю. Біля підніжжя пагорба справді була яма, глибока, з обваленими краями. Земля свіжа, ніби її недавно копали. 

— Тут хтось був, — сказав він. — Може, хлопець сам розкопував вхід. 

Вони знайшли шматок тканини — схоже, рукав від куртки, і розбитий ліхтар. 

Аліса стояла трохи осторонь, стискаючи руки. 
— Він був тут. Я відчуваю… 

Віктор дістав блокнот і зробив кілька заміток. 
— Якщо він спустився — шансів повернутися небагато. Але хтось міг його бачити. 

— Слухай, — прошепотів Саша, нахиляючись до землі. — Це що, сліди? 

На вологій землі чітко відбилися відбитки ніг — але лише однієї пари. Хлопець, здається, ішов сам. Проте далі, ближче до вирви, відбитки зникали, ніби їх затягло в землю. 

— Тут він зник, — сказав Олег. — Але куди? 

Ксюша обережно спустилася до краю ями. Її очі втупилися вниз. 
— Там темно… але мені здається, щось блиснуло внизу. 

Віктор увімкнув ліхтар. Промінь освітив кам’яні сходи, частково засипані землею. Вони вели вниз, у глибину. 

— Господи… це ж хід, — промовив він. — І, схоже, не природний. 

Олег зітхнув. 
— Значить, підземелля справді існують. 

Вони вирішили не спускатися глибше, бо хід був нестійкий. Але все це давало підстави думати: хлопець міг туди потрапити. 

Повернувшись до села, вони дізналися, що мати зниклого хлопця, пані Галина, відмовляється вірити в поліцію. Вона плакала біля воріт, коли побачила Віктора та Олега. 

— Ви ж розумні, ви вчений, — благала вона Віктора. — Знайдіть мого сина. Він не міг просто так зникнути. 

— Ми зробимо все можливе, — пообіцяв Віктор. 

Але що більше вони дізнавалися, то дивніше ставало. Однокласники Андрія розповіли, що він кілька днів тому хвалився, що знайшов “ключ”, який відкриє справжній вхід у “місто під землею”. 

— Казав, що то старовинний ключ із гербом, — згадала одна дівчина. — І що він точно знайде двері, яких усі бояться. 

Віктор відчув, як холод пробіг спиною. 
— Герб? Який? 

— Він малював на парті — щит і три літери… “P.P.”. 

— Potocki Palace… — прошепотів Віктор. — Це той самий символ, що й на мапі, яку знайшла Люба.