Розділ 8. Попередження 

Ніч у Печері видалася дивно тихою, але не спокійною. Після повернення Бевза і Ксюші в будинку панувала напруга, яку можна було майже відчути на дотик. Повітря здавалося густішим, ніж зазвичай, і навіть старий годинник на стіні відбивав секунди надто гучно. Віктор сидів біля вікна з чашкою кави, задумливо дивлячись у темряву, коли його погляд раптом зачепив щось дивне — маленький згорток біля порогу. 

Спершу він подумав, що то просто камінь або загублена річ. Але коли вийшов на ґанок і підняв мішечок, одразу відчув у повітрі щось холодне, тривожне. Тканина була грубою, зшитою з якоїсь старої домотканини, перев’язана мотузкою. Усередині щось дзенькнуло, коли він узяв мішечок до рук. 

— Що там? — почувся голос Олега, який саме виходив із кімнати. 

— Не знаю… — відповів Віктор, вдивляючись у темряву подвір’я. — Але хтось залишив це просто на порозі. 

Усі зібралися навколо нього, коли він розв’язав мотузку. Усередині лежали дрібні кістки — старі, висохлі, злегка обвуглені. Вони пахли землею і чимось кислим, наче після дощу. Посеред кісток лежав зім’ятий клаптик паперу. 

Аліса інстинктивно відступила на крок назад. 
— Що це за жах… 

Віктор повільно розгорнув записку. Його руки помітно тремтіли. Усі бачили, як його обличчя змінилося — спершу він поблід, а тоді, навпаки, почервонів, наче хтось різонув його пам’ять. 

— Що там написано? — нетерпляче запитав Олег. 

Віктор проковтнув повітря, наче йому важко було говорити. 
— “Ну що, Вітенька… сумував за мною? Даремно ти мене убив, Олеже…” 

Кімнату охопила тиша. Лише вітер за вікном хитав старі гілки груші, і вони шкрябали по даху, як кігті. 

Ксюша вжахнулась: 
— Це якийсь поганий жарт… правда ж? 

Віктор стиснув папір у руці, але не одразу відповів. Його очі зупинилися на почерку. Тонкий, трохи похилий, із легким вигином у літерах “е” та “в”. Почерк, який він не міг сплутати ні з ким. 

— Це вона, — тихо сказав він. — Всеведа. 

Саша Бевз різко підняв голову. 
— Не може бути. Ти ж сам бачив… ми ж… 

— Я бачив, — урвав його Віктор. — І все одно впізнаю її почерк. 

Олег підійшов ближче, вихопив записку з його руки і довго розглядав. Його щелепи стискалися. 
— Це маячня. Її не може бути. 

Усі мовчки сиділи на кухні, поки Віктор обережно розкладав вміст мішечка на газеті. Кістки були різного розміру: кілька реберець, маленька щелепа, два хребці. Мабуть, це була якась дрібна тварина — кіт чи птах. Але що більше вони на них дивилися, то сильніше ставало відчуття, що це не просто “знахідка”, а послання. 

— Хтось хоче нас налякати, — сказав Бевз. — І робить це майстерно. 

— Може, це місцеві? — припустила Ксюша. — Ті, що ще вірять у Потóцьких, у духів… 

Віктор похитав головою. 
— Почерк Всеведи… він надто точний. Навіть якщо хтось вирішив його підробити, треба було мати її старі записи. А доступ до них мали лише ми. 

Олег важко підвівся. 
— Я поїду завтра до її хати. Хочу побачити, чи там щось залишилось. 

— Ти впевнений, що треба? — запитала Аліса. 

— Так. Якщо хтось і справді грається з нами, я мушу знати, хто. 

Віктор мовчки глянув на записку ще раз. 
— Цікаво, чому вона звернулася саме до мене… і до тебе, Олеже. 

— Бо знає, — холодно відповів той. — Якщо це справді вона… або хтось, хто знає про ту ніч. 

Наступного ранку вони вирушили до старої хати Всеведи. Вона стояла на околиці Печери, між двома пагорбами, заросла бур’янами й плющем. Дах просів, вікна вибиті, двері трималися на одній завісці. 

— Тут давно ніхто не жив, — промовив Віктор. 

— Вона й за життя не жила як усі, — відповів Олег. — Усе сама, ні родини, ні дітей. 

Вони увійшли досередини. Усередині пахло вогкістю, пилом і старим воском. На столі, вкритому шаром пилу, стояли глиняні свічники, кілька пляшечок із засохлими травами, чорний кітляр, перевернутий набік. 

— От і її “кабінет”, — буркнув Саша. 

Віктор підійшов до полиці, де стояли книги. Вони були обгорілі, з пожовклими сторінками, але кілька все ж уціліли. Він обережно розгорнув одну. 
— Це її записи… нотатки про обряди, старі молитви, якісь схеми символів. 

Олег тим часом підняв зі столу невеликий конверт. На ньому пилюка лежала нерівно, ніби його недавно пересували. 
— А це що? 

Він відкрив конверт і витяг аркуш паперу. Почерк — той самий, що й на записці. Лише без слів погроз. Лише одне речення: 
“Ключ — це не залізо. Це кров.” 

Усі мовчали. 

— Вона мала на увазі родовий зв’язок, — припустив Віктор. — Ключ, який відкриває щось не фізичне, а пов’язане з нащадками Потоцьких. 

— Або це просто марення, — кинув Саша. — Старі відьми любили таке писати. 

Аліса стояла біля вікна і дивилась назовні. Їй раптом здалося, що за ними хтось спостерігає з-за дерев. 
— Може, поїхали звідси вже, га? Мені не подобається це місце. 

Олег кивнув. 
— Зберемо записи, передамо на експертизу. Решту залишимо. 

Увечері вони сиділи біля каміну в будинку Аліси. Віктор розклав кілька сторінок, які забрав із хати Всеведи. 
— Я передам це своїм колегам у Києві. Якщо почерк справді її, вони підтвердять. Якщо ні — будемо знати, що це фальсифікація. 

Олег сидів поруч, курив і мовчав. Його погляд був важким, задумливим. 

— Ти щось приховуєш, — сказала Аліса, дивлячись на нього. 

Він довго не відповідав, а потім тихо сказав: 
— Тієї ночі… коли все сталося… вона сказала мені, що ми ще зустрінемось. І сміялася. 

Ніхто не знайшов, що відповісти. 

Десь близько півночі Віктор вийшов на подвір’я. Повітря було густе, пахло нічною вологою і листям. Він стояв біля воріт, тримаючи в руках ту саму записку. 

— Всеведо… — прошепотів він. — Якщо ти справді повернулася… чого ти хочеш? 

У відповідь — лише шум вітру. Але десь у темряві, біля старого парку, він почув тихе шурхотіння, ніби кроки по листю.