Розділ 7. Сліди у полі 

Ранок зустрів Печеру холодним туманом. Над полями, де ще зберігалося тепло землі, клубочилися білі пасма, немов дим від давнього вогнища, що досі тліє під поверхнею. Сонце ледь пробивалося крізь сіру вуаль, і від цього все навколо здавалося примарним — дерева, старі паркани, навіть люди, що зрідка з’являлися на вулиці, були схожі на привидів минулого. 

Саша Бевз стояв біля воріт і вдихав свіже повітря, намагаючись відігнати нічні думки. Відколи вони почали розслідування зникнення Світлани — матері Аліси, — усе навколо ніби змінилося. Село, яке раніше було просто старим, тепер здавалося живим. Земля дихала, каміння шепотіло, а в повітрі відчувалася напруга, невидима, але присутня. 
Ксюша вийшла з хати, натягуючи куртку, і, побачивши його, кивнула. 

— Ходімо. Туман скоро розсіється, — сказала вона. — Якщо підемо зараз, то встигнемо дістатися до поля до полудня. 
— Ти впевнена, що це той самий вхід? — запитав Саша. 
— Так. На карті, яку знайшли Люба і Віктор, позначено саме це місце. Старе поселення трипільців. Якщо там і справді був хід — його мали замурувати або завалити ще сто років тому. 

Вони рушили вузькою дорогою між городами, що виходила до старого поля. Вітер гнав по стерні тонкий пил, у повітрі стояв запах сухої трави, змішаний із вогкістю землі. Поле тягнулося далеко до горизонту, де темніли кущі й кілька покручених дерев, а за ними — пагорб, на якому колись стояли житла трипільців. 

— Знаєш, — тихо промовила Ксюша, — коли я була дитиною, баба розповідала, що на цьому місці живуть духи землі. Що вони зберігають старі входи під землю, бо там сплять ті, хто ніколи не мав бути знайдений. 
— Ну, духи землі чи ні, — усміхнувся Бевз, — але я хочу побачити, чи дійсно тут є хоч якісь сліди підземелля. 

Вони піднялися на пагорб. Земля під ногами була м’якою, немов недавно перекопаною. Поруч із кам’яною брилою, порослою мохом, виднівся заглиблений отвір, завалений землею, уламками цегли й гіллям. Над ним стояла тиша, така глибока, що навіть вітер не насмілювався сюди доторкнутися. 

— Ось воно, — прошепотіла Ксюша. — Дивися… 

Вона нахилилася і торкнулася землі. У вологій глині віддрукувалися сліди. Не людські — принаймні не зовсім. Сліди були схожі на відбитки босих ніг, але надто довгі, з викривленими пальцями і ніби глибшими, ніж могли б бути від звичайної людини. 

Бевз присів, уважно вдивляючись. 
— Дивись. Тут кілька рядів… Один — свіжий, інші старші. Вони ведуть прямо до входу. 

Ксюша відчула, як холод пробіг її тілом. У повітрі запахло вогкістю, цвіллю і чимось іще — давнім, як прах. 
— Це може бути чиясь витівка, — спробувала вона усміхнутись, але голос зрадницьки тремтів. — Може, діти гралися. 
— Уночі? І босоніж по холодній землі? — скептично кинув Саша. — Ні. Це щось інше. 

Він дістав телефон і зробив кілька знімків. Потім, обережно розгрібаючи землю, знайшов рештки старої кладки. Каміння лежало рівними рядами, а між ними виднівся темний прохід — завалений, але впізнаваний. 

— Схоже, це і є один із входів, — сказав він. — Мабуть, ті самі три, що були позначені на карті. 
Ксюша присіла поруч, торкаючись каменю пальцями. Камінь був холодний, але теплішою ставала її шкіра — ніби під поверхнею щось пульсувало, як серце. 

— Тут хтось був, — прошепотіла вона. — І нещодавно. 

Раптом з-під землі почувся тихий звук — немов хтось повільно пересував каміння або зітхав. Саша і Ксюша застигли. Потім звук стих. Навколо знову запанувала тиша, така глибока, що навіть дихати стало важко. 

— Пішли звідси, — сказала Ксюша. — Це місце мені не подобається. 

Вони повільно спустилися з пагорба, весь час озираючись. Здавалося, що поле дихає, а з туману ось-ось вирине чиясь постать. І хоча навколо не було нікого, вони обоє відчували: за ними хтось спостерігає. 

Коли повернулися до будинку Аліси, вже сутеніло. Олег сидів на ґанку, курив і вдивлявся у поле, немов чекав їх. 
— Ну що? — запитав він, коли побачив Сашу і Ксю. 

— Ми знайшли вхід, — відповів Бевз, витираючи пил із рук. — Але він завалений. І… там були сліди. Дивні. Вони ведуть просто до проходу. 
Аліса вийшла з хати, насторожено глянувши на них. 
— Сліди? Людські? 
— Схожі на людські, — сказав Саша. — Але дещо не так. Пальці викривлені, а слід глибший, ніби залишений кимось важким або… не зовсім живим. 

Олег погасив цигарку й підвівся. 
— Показуй. 

Саша відкрив телефон і показав фото. На екрані чітко виднівся ряд слідів, що губилися у землі біля входу. Аліса мимоволі відступила на крок, її обличчя зблідло. 

— Ти бачив такі ж на подвір’ї, пам’ятаєш? — тихо сказала вона Олегу. — Тієї ночі, коли ти прокинувся і побачив постать. 
Олег кивнув. — Саме про це я й думаю. 

Вони вийшли до двору. Земля після нічного дощу була ще м’якою. Під світлом ліхтаря виднілися нечіткі відбитки — ті самі, що й на фото. Вони ніби виринали з темряви, вели від хвіртки до ґанку і… зникали біля стіни хати, де земля була твердою. 

Бевз нахилився і поставив поруч свій слід. 
— Розмір приблизно той самий, але форма інша. І глибше втиснуто. 
— Наче хтось ішов, не торкаючись повністю землі, — прошепотіла Ксюша. 

Тиша зависла між ними. Десь далеко загавкав пес — різко, уривчасто, а потім звук обірвався. 

— Отже, — сказав Олег нарешті, — те, що ходить тут, було і біля входу, і біля нашої хати. І якщо ці сліди справді однакові, то… воно пересувається вночі. 
Аліса відчула, як усередині холоне. 
— Ти думаєш, це людина? 
Олег подивився на неї, довго і важко. 
— Я вже нічого не думаю. Але якщо це пов’язано зі зникненням твоєї мами, то ми повинні з’ясувати правду. 

Повернувшись до будинку вони помітили Віктора, на ньому не було обличчя. Він дістав дивний мішечок з карману і поклав його на стіл...