Розділ 6. Візит у стару церкву 

Сонце ледве торкалося обрію, коли Олег, Аліса, Саша Бевз, Ксю і Віктор рушили вузькою стежкою, що вела до старої церкви на околиці Печери. Її кам’яні стіни здіймалися на високій скелі, немов мовчазні охоронці, що спостерігають за селом і його таємницями протягом століть. Мох і лишайник вкривали фасад, додаючи йому вигляду забутої фортеці, а старі дерев’яні двері скрипіли під поривами ранкового вітру. Кожен крок по кам’яному шляху віддавався глухим відлунням, змішуючись із шелестом листя й приглушеним стуком пташиних крил. 

Аліса йшла поруч із Олегом, відчуваючи дивну тривогу і водночас захоплення. Її думки були заповнені снами про Потоцького, скриню і підземелля, що постійно приходили вночі. Вона не могла відкинути відчуття, що ці сни були не просто плодом уяви — вони пророкували або попереджали про щось. Тепер же реальність, що оточувала церкву, здавалася продовженням цих містичних видінь. Кожен камінь, кожна тріщина, кожен старий дерев’яний виступ виглядали живими, немов пам’ятали події століть і спостерігали за ними. 

Сонце піднімалося повільно, розсипаючи довгі промені світла по скелях, освітлюючи темно-коричневі дерев’яні двері церкви. Сторічна церква здавалася неприступною, але водночас спокійною — тихо, майже шепотом, вона запрошувала увійти, обіцяючи відповіді, яких не знайти ні в книгах, ні в архівах. 

Священник зустрів їх біля входу. Його обличчя було зморшкуватим, очі сяяли спокоєм і водночас прихованою тривогою. Довга сива борода коливалася від легкого вітру, а руки були складені перед собою, мов символ захисту таємниць, що зберігаються тут вже понад сто років. 

— Вітаю вас, — промовив він тихо, але голос його відчувався чітко, немов наповнений силою часу. — Ви шукаєте щось… особливе, так? 

Олег кивнув: 

— Так. Ми хочемо дізнатися більше про історію церкви та про двері за вівтарем, які ніхто не відкривав понад сто років. Нам говорили, що вони можуть приховувати щось важливе для історії Печери і, можливо, для нашої родини. 

Священник мовчки кивнув і запросив їх усередину. Двері скрипіли так тихо, що здавалося, ніби час тут сам сповільнився. Усередині церква була темною, запах старого дерева, воску та пилу заповнював кожен куточок. Вузькі вікна пропускали промені світла, які падали на підлогу смугами, що повільно рухалися разом із сонцем. Лавки скрипіли під ногами, а стіни, вкриті тріщинами й вицвілими фресками, наче дихали історією. 

— Двері за вівтарем, — почав священник, — не відкривалися вже понад сто років. Ніхто не наважувався зазирнути всередину. Кажуть, що вони ведуть до сховищ, створених ще Потоцькими, і що там залишилися речі, які повинні були залишатися недоторканими. Багато хто думає про скарби, але ніхто живий не знає, що там насправді. 

Аліса відчула, як її серце прискорилося. Образ скрині, що з’являвся в її снах, злився з реальністю, а холодний камінь стіни під пальцями наче підтверджував її відчуття: все, що вона бачила вночі, не було вигадкою. 

— Чому ніхто не наважився? — спитав Саша, нахилившись, щоб роздивитися замуровану стіну. — Що, там небезпечно? 

Священник глибоко зітхнув і повільно опустив руки. 

— Не можна сказати просто “небезпечне”. Там зберігається пам’ять минулих поколінь. Кожен, хто намагався відкрити двері, відчував тиск історії, присутність тих, хто спочиває, і не всі поверталися без шрамів — духовних або тілесних. 

Віктор, уважно оглядаючи двері, зауважив: 

— Замки старі, але майстерність їхнього створення неймовірна. Можливо, це не просто двері. Це частина механізму, що приховує щось набагато більше, ніж ми думаємо. 

Олег нахилився ближче, провів пальцями по каменю і відчув легке вібрування, неначе камінь пам’ятає минуле. Аліса стояла поруч, її серце билося шалено, змішуючи страх із захопленням. Вона відчула, що цей момент — не просто відкриття дверей, а випробування її сміливості, здатності відрізнити реальність від ілюзії, і готовності зіткнутися з спадщиною Потоцьких. 

Священник повів їх до вівтаря, обережно відсунувши старі дошки, що приховували замуровану стіну. Двері були важкі, темні, із тріщинами, замок ржавий, але зберіг форму. 

— Слухайте уважно, — сказав священник, — двері не відкриваються силою. Вони відкриваються лише тим, хто готовий і кому дозволено. І навіть тоді не гарантую, що зрозумієте, що знайдете. 

Аліса відчула, як холод пробіг по спині. Її сни, що раніше здавалися дивними, тепер поєдналися з реальністю. Вона знала: двері відкриють не лише таємницю Потоцьких, а й їхнє власне життя. 

Вони стояли перед дверима мов зачаровані, відчуваючи, як тиша церкви стає густою і живою. Тіні, що падали від вікон, повільно рухалися, немов спостерігаючи за ними. Віктор уважно вивчав конструкцію, помічав дрібні тріщини й подряпини, які свідчили, що хтось намагався відкрити їх давним-давно. 

— Ви готові? — запитав священник тихо, але його слова відчувалися глибоко. — Пам’ятайте, це не просто двері. Вони відкривають шлях у минуле, яке ще живе у цих стінах, у каменях, у повітрі. 

Олег і Аліса мовчки кивнули. Тиша огорнула їх повністю, змішуючи страх із передчуттям відкриття. Вони розуміли, що кожен крок має бути обдуманим. Що двері можуть залишатися замкненими, поки вони не будуть готові зустріти те, що приховано всередині. 

Туман за вікнами піднімався, огортаючи скелю та церкву, наче бажаючи приховати таємницю від непроханих очей. Кожен подих повітря, кожен звук здавалися живими, як ніби сама церква спостерігала за ними. Олег провів рукою по дверях, відчуваючи холод і енергію, що виходила від старого каменю. Аліса стояла поруч, відчуваючи, що вони на порозі чогось величезного і небезпечного, але важливого. 

Священник ще раз поглянув на них і мовив: 

— Пам’ятайте, відкриття цих дверей змінить ваше життя. Те, що там приховано, не дасться легко, і ви відчуєте присутність минулого в усіх його проявах. Ті, хто шукав скарби і таємниці Потоцьких, завжди залишалися під впливом цього місця, а деколи не поверталися такими, як раніше.