Розділ 5. Дивна ніч 

Ніч у Печері тяглася важко й безмовно. Село спало під густим туманом, що стелився по вулицях, садках і дворах, ховаючи знайомі контури дерев, хат і старого костелу в м’яку білу імлу. Місяць, немов ніяковий свідок, просвічував крізь хмари, освітлюючи землю холодним, майже примарним світлом. У повітрі відчувався запах сирості, вогкості і старого дерева — тиша була настільки густою, що здавалося, ніби сама земля затримує дихання, спостерігаючи за ніччю. 

Аліса лежала у своїй кімнаті, очі напівзакриті, серце тремтіло, але вона намагалася заснути. Довгий день і тривожні події не давали спокою її думкам, і кожна дрібниця — шелест гілок, скрип підлоги, відлуння вітру за вікном — змушувала її прокидатися. Та коли нарешті здавалося, що вона заснула, снилися їй дивні й страшні видіння. 

Вона бачила чоловіка в старовинному одязі — високого, строгого, з обличчям, що водночас здавалося знайомим і чужим. Він ішов темними підземними ходами, що вигиналися під землею, несучи скриню важку й стару, оббиту залізом і прикрашену витонченими різьбленими орнаментами. Повітря в тунелі було вологим і холодним, а стіни здавалися живими — вони дихали, шепотіли, ніби шукали тих, хто смів ступати на їхню землю. Кроки чоловіка були рівні, впевнені, і, куди б він не йшов, темрява наче підкорялася йому. 

Аліса відчувала кожен удар його серця, який відлунював у стінах, і кожен крок, що лунав у глибинах підземелля, викликав вібрацію під ногами, ніби сама земля відповідала на його рухи. Кожен камінь, кожна тріщина у стіні здавалися свідомими, а скриня, що він ніс, випромінювала тонке зелене світло, що пробивалося крізь темряву. Здавалося, що світло живе, що воно дихає і намагається знайти шлях до сну Аліси, наче прагнучи вплинути на її свідомість. 

Вона хотіла крикнути, але голос її не слухався. Вона намагалася втекти, але її ноги не підкорялися, і повітря стало важким, як свинцева маса, що тиснула на груди. Чоловік сповільнив крок, підняв голову, і погляд його, прозорий, холодний і водночас проймаючий, пронизав її наскрізь. Здавалося, що він читає кожну думку, кожен страх, кожну сумнівну надію. Сон обернувся кошмаром: скриня почала світитися яскравіше, і нитки світла почали тягнутися до Аліси, немов заманюючи її всередину. 

Раптом темрява обернулася в рух — стіни хитаються, каміння скрипить, а відлуння кроків чоловіка множиться, створюючи відчуття, що він всюди одночасно. Аліса відчула холод, що пробрався крізь шкіру, і зрозуміла, що підземелля живе і слідкує за нею, що воно спостерігає за її страхом, який у своїй чистоті і невинності здавався йому важливішим, ніж саме життя. 

Вона прокинулася, серце билося шалено, руки були мокрі від поту, а тіло тремтіло. Темрява кімнати здавалася живою, тіні рухалися, а шепіт, що лунав з темних кутків, шепотів її ім’я. Вона сиділа на ліжку, прислухаючись, намагаючись відрізнити реальність від сну, але страх тримав її у полоні. 

У той самий час Олег, що спав у сусідній кімнаті, прокинувся від дивного відчуття — ніби хтось стоїть біля його ліжка. Він відкрив очі і відразу зрозумів: він не один. Тіло напружилося, серце прискорилося, а думки наче застигли в паніці. На порозі кімнати стояла постать, темна, закута в чорний плащ. Каптур приховував обличчя, але з нього виднівся блідий відтінок шкіри. Очі — яскраві й неприродні, немов світло, що пробивається крізь стіну темряви, — дивилися прямо на нього. 

Олег застиг. Жодного крику, жодного руху — його тіло не слухалося. Все тривало кілька секунд, але для нього ці секунди здавалися вічністю. Постать стояла нерухомо, холод випромінювався від неї, пронизуючи кімнату, проникаючи в його душу, пробуджуючи давні страхи і невідомі передчуття. Потім вона повільно зникла, немов її й не було. Тінь злилася з темрявою кімнати, залишивши лише холод і відчуття, що щось невидиме спостерігає за кожним рухом. 

Олег довго не міг зрушити з місця. Дихання було частим, руки тремтіли. Він присів на ліжко, намагаючись привести думки до ладу. Ніби хтось шепотів у темряві, змушуючи пам’ятати: ніч у Печері ще не закінчилася. Кожен звук — скрип підлоги, шерех штор, шум вітру — здавався сигналом, що постать може повернутися. Він знав, що страх — це лише перший бар’єр, але розумів: попереду ще більше, і він має бути готовий. 

Аліса, почувши дивні звуки і відчувши порив холодного повітря, піднялася з ліжка. Вона знала, що щось відбулося в кімнаті Олега, хоча не могла уявити, що саме. Прислухавшись до тиші, вона відчула присутність чогось надзвичайного, щось, що не належить цьому світу, але водночас пов’язане з тим, що вони шукають — таємницею Потоцьких, спадщиною і ключем, що може відкрити двері, про які ще ніхто не знав. 

Внизу у будинку Бевз і Віктор теж відчували неспокій. Легкі звуки у коридорі, що лунали в тиші, нагадували, що будинок сповнений тіней, а самі тіні живі. Віктор розумів: це не випадковість, що постать з’явилася саме зараз. Щось або хтось намагається попередити їх, застрашити, перевірити їхню рішучість. 

Олег і Аліса, зустрівшись у дверях кімнати, обмінялися поглядами. Слова були зайві: обидва відчували, що ніч тільки починається, і що містика Потоцьких, що прокинулася у селі, не залишить їх поки вони не дізнаються правди. Кожен звук, кожна тінь, кожен шурхіт ставали знаком, що їхній шлях буде важким і небезпечним. 

Ніч повільно тяглася далі. Туман навколо будинку густів, огортаючи сад і дорогу до хвіртки, де раніше з’являлася постать у чорному. Віктор, Бевз, Олег і Аліса сиділи разом у вітальні, тихо шепочучи, обговорюючи можливі сценарії. Вони намагалися розплутати, що означає поява постаті, чи це попередження, чи просто їхня уява, підживлена страхом і легендами про Потоцьких. 

Обговорення повільно перетікало в планування. Вони намагалися зрозуміти, де може бути прихована світлана, які підземні ходи залишилися, і що означає сон Аліси. Кожна деталь ставала потенційною підказкою, кожен дрібний звук — сигналом, що підземелля і будинок ожили, і слідкують за ними.