Розділ 4. Стара мапа 

Ранок у Печері видався незвично тихим. Після напруженої ночі, коли всі довго обговорювали слова Віктора, кожен прокинувся з важким відчуттям, ніби над селом зависла тінь. У повітрі віяло передчуттям подій, яких уже неможливо буде уникнути. 

Люба, сестра Аліси, встала раніше за всіх. Вона не могла заснути — снилися дивні образи, ніби темні коридори під землею тягнулися без кінця, і хтось кликав її туди дитячим голосом. Прокинувшись у холодному поту, вона вирішила вийти у двір і трохи подихати свіжим повітрям. Обійшла сад, оглянула порожні грядки, а потім зайшла до старої комори, яку колись облаштувала їхня мама. 

Комора пахла вогкістю і старим деревом. У кутках висіли павуки, а під ногами рипіли дошки. Люба пройшлася між полицями, де ще залишилися банки з консерваціями, старі інструменти, кілька непотрібних речей. І вже збиралася виходити, коли її нога зачепила за дошку, яка дивно хитнулася. 

Вона нахилилася, постукала — звук був глухий, ніби під дошками щось сховане. Люба присіла, почала відсовувати пилюку й сміття, й після кількох хвилин зусиль їй вдалося підняти одну з дощок. Під нею виднівся пакунок, загорнутий у грубу тканину, яка вогкістю давно втратила колір. 

Серце в грудях закалатало швидше. Вона витягла згорток і розгорнула. Усередині лежав зжовклий папір із нерівними краями. І лише коли світло пробилося крізь щілину, Люба зрозуміла, що тримає в руках стару мапу. На ній були позначки — три хрести й вигадливі лінії, які вели до якихось входів. 

— Боже мій… — прошепотіла вона, не вірячи власним очам. 

У будинку всі саме сідали за сніданок, коли Люба вбігла з комори, тремтячи від хвилювання. 

— Дивіться! — вона розгорнула мапу просто на столі, серед чашок і тарілок. — Я знайшла це в коморі, під дошками. 

Олег нахилився над папером, уважно роздивився. Пожовклий пергамент, тонкі лінії, що позначали звивисті коридори, три хрести, схожі на позначки входів. 

— Це ж… — він глянув на Віктора. — Дуже схоже на те, що ти нам показував. 

Віктор витягнув із сумки копію старої карти, яку привіз із Києва. Поклав поряд. Дві мапи ніби перегукувалися одна з одною. Лінії збігалися, масштаби були подібні, навіть три входи — все збігалося до найдрібніших деталей. 

— Це підтвердження, — тихо мовив Віктор. — Місцеві Потоцькі справді мали кілька запасних входів у свої підземелля. І ця карта… — він обережно торкнувся пожовклого паперу. — Вона, мабуть, родинна. Не дивно, що твоя мама берегла її стільки років. 

Аліса поблідла. 

— Ти думаєш… мама знала? 

— Думаю, вона знала більше, ніж говорила, — серйозно відповів Віктор. — Але тепер ми маємо ключ. 

Олег, Аліса, Бевз, Ксюша й Віктор довго обговорювали, що робити далі. Люба мовчала, але в її очах читався страх. Коли всі замовкли, вона нарешті промовила: 

— Я… поїду. 

— Що? — здивувалася Аліса. 

— Я відчуваю, що не повинна тут залишатися. Це… не для мене. Ви розберетеся самі. А я завтра вирушу додому, в Рівне. 

Олег і Віктор переглянулися. 

— Це правильно, — сказав Олег. — Тут небезпечно. Ми не знаємо, з чим маємо справу. 

Аліса хотіла заперечити, але лише стиснула губи. Вона розуміла, що сестра правa. 

Увечері, коли Люба збирала речі, інші знову розгорнули обидві мапи й почали порівнювати. Суперечки тривали годинами. 

— Цей вхід уже завалено ще в двадцяті, — упевнено сказав Віктор. — Я читав документи. 

— А цей? — показав Бевз на другий хрест. 

— Теоретично може існувати, але він під костелом Потоцьких. Нам ніхто не дозволить там щось шукати без офіційних документів. Тим паче що костел діючий. 

— Залишається третій, — мовив Олег. — Ось тут, ближче до річки. 

— Але й він може бути небезпечний, — додала Ксюша. — Стільки років минуло… 

Ніхто не міг дійти згоди. Кожен наполягав на своєму. Атмосфера ставала все більш напруженою. 

І раптом, коли сперечання досягло піку, Олег підвівся: 

— Досить. Вийду покурити. 

— Я з тобою, — кинув Саша Бевз. 

— І я, — долучився Віктор. 

Вони троє вийшли на ґанок. Ніч була тиха. Лише цвіркуни стрекотіли в траві, та з річки долинав легкий шум. Олег закурив, випустив дим, і саме в ту мить усі троє завмерли. 

Біля хвіртки, у світлі місяця, стояла постать. Чорний балахон закривав обличчя, лише тінь виднілася під каптуром. Вона не рухалася, не робила жодного кроку. Лише дивилася. 

— Ви бачите це?.. — тихо прошепотів Бевз. 

Олег не відповів. Він відчув, як холод пробіг по спині. 

А постать продовжувала стояти. І мовчати. 

Постать біля хвіртки не ворушилася, але від неї війнуло холодом, таким різким, що навіть літня ніч здалася зимовою. Олег відчув, як тремтять руки, хоча він намагався триматися спокійно. Бевз машинально потягнувся до кишені, ніби шукаючи зброю, хоча нічого при собі не мав. Віктор знерухомів, намагаючись роздивитися крізь тінь під каптуром. 

— Хто там?! — нарешті гукнув Олег. Його голос луною рознісся подвір’ям. 

Тиша. Постать залишалася нерухомою, як витесана з каменю. 

— Це жарт? — буркнув Бевз, але його голос зраджував тривогу. 

Олег зробив крок уперед, але в ту ж мить постать повільно підняла руку. Палець, тонкий, білий, мов кістка, вказав у бік будинку. Усі троє мимоволі озирнулися — там, у вікні, з’явилася тінь. На мить здалося, що це жіноче обличчя, бліде, з розпущеним волоссям. Потім воно зникло. 

Коли вони знову глянули до хвіртки, постать зникла. Лише ворота хиталися, ніби їх щойно хтось прочинив. 

— Це вже не жарти, — хрипко сказав Бевз. — Якого біса тут відбувається? 

Віктор мовчав. Його обличчя було блідим, очі блищали в темряві. 

— Усе, йдемо всередину, — вирішив Олег. Він гасив недопалок, але руки досі тремтіли. 

У хаті всі помітили їхній стан. Аліса схопилася: 

— Що трапилось? 

— Там… — почав Бевз, але Олег різко махнув рукою.