Розділ 3. Віктор і легенда

Олег прокинувся ще до сходу сонця. Село, огорнуте ранковим туманом, виглядало наче заховане від світу. Після вчорашніх розмов з людьми й моторошних оповідей про «пана в плащі» він зрозумів: самотужки вони з Алісою й Сашком не впораються. Потрібен хтось, хто зможе відділити вигадки від історії, легенду від правди. І перша людина, яка спала йому на думку, був Віктор Мельник. 

Віктор не був чужим. Зовсім недавно саме дружина Олега, Аліса, врятувала Віктора з погребу старої ненормальної Всеведи. Тепер він професор на історичному факультеті Київського університету імені Шевченка, знаний дослідник козацької доби та історії польських магнатських родів. Якщо хтось і міг пролити світло на дивні події, то саме він. 

Телефонна розмова була короткою. Почувши, що мова йде про Печеру та старі легенди, Віктор мовив лише: 
— Я приїду. Це не просто вигадки. Там глибші корені. Почекайте кілька днів. 

Дорога до Печери для Віктора була знайомою, але з кожним роком вона ставала ніби іншою. Село змінювалось мало, проте природа, покинута напризволяще, брала своє. Костел, збудований колись Потоцькими, тепер виглядав похмуро, темний силует його башти розрізав небо, мов застигле попередження. 

Олег зустрів професора біля старої школи. Віктор виглядав втомленим, але очі його світилися цікавістю. 
— То що у вас тут коїться? — спитав він, потискаючи руку. 
— Світлана, мати Аліси, зникла, — коротко відповів Олег. — І чим більше ми питаємо людей, тим більше містики навколо. Кажуть, Потоцькі повстали. Бачили постаті біля костелу, біля церкви. Ти мусиш почути все сам. 

Вони зібралися в хаті. Прийшла й Аліса, бліда, із затемнілими від недоспаних ночей очима. Сашко та Ксю мовчали, слухали. 

Віктор поклав на стіл потертий блокнот, дістав із сумки кілька ксерокопій старих карт і документів. 
— Я згадав, що ще років двадцять тому натрапив на дивні згадки про ваші місця. Тоді не звернув належної уваги, але тепер... Зараз розповім. 

— Почнімо з підземель, — почав Віктор. Його голос мав дивну силу: наче відразу переносив слухачів у ті далекі часи. — У Сокільці й Печері здавна ходили чутки про ходи під землею. Ще за козацької доби ці землі мали стратегічне значення. Буг і його притоки були шляхами, якими рухалися як татари, так і козаки. Щоб захиститися, магнати й шляхта будували не лише палаци та костели, а й систему потаємних коридорів. 

— У Печері, за записами старих мандрівників, був монастир, від якого й залишилася назва села. Кажуть, що з того монастиря йшли підземні ходи під річкою в бік Сокільця. А вже Потоцькі, які мали тут маєтності, розширили ті катакомби. Уявіть собі: цілі підземні коридори, сховані двері, кімнати для зберігання скарбів, можливо навіть місця, де тримали полонених. 

Аліса здригнулася. 
— Ви думаєте, моя мама могла... могла бути там? 
Віктор поглянув на неї співчутливо, але відповів ухильно: 
— Я думаю, що слід шукати відповіді саме під землею. 

— Але найцікавіше, — продовжив він, — це легенда про ключ. 

Він дістав із блокнота пожовклий аркуш із випискою з рукопису XIX століття. Текст був польською, із старим правописом. 
— Тут ідеться про те, що «є ключ, дарований візантійським імператором ще Володимиру Великому, котрий відкриває двері, де спочивають ті, хто пильнує скарб». Пізніше, у XVII столітті, коли Потоцькі укріплювали свої маєтності, ключ нібито опинився у їхніх руках. І саме тоді з’явилися легенди, що магнати уклали угоду з «охоронцями з потойбіччя». 

Сашко насупився. 
— Охоронці з потойбіччя? 
— Так. Згідно з переказами, кожен, хто намагався проникнути до підземель без ключа, бачив примари. Постаті, схожі на самих Потоцьких, у старовинних плащах, з білими обличчями. Люди зникали. Дехто казав, що вони блукають і досі, виходячи вночі, коли хтось наближається до скарбів. 

Аліса схопилася за хрестик на шиї. 
— Але ж це тільки легенди? 
Віктор знизав плечима. 
— Легенди — це пам'ять народу. В них завжди є зерно правди. 

Віктор розгорнув карту. 
— Ось тут, — він показав на місце між Печерою та Сокільцем, — були знайдені записи ще в 30-х роках. Археологи, яких відправили сюди більшовики, шукали скарби. Є свідчення, що троє з них так і не повернулися з підземель. Тоді ж почали ширитися чутки, що «Потоцькі прокляли свої підземні ходи». 

Олег нахилився над картою. 
— Тобто ці ходи реально існують? 
— Безперечно, — кивнув професор. — Я не раз знаходив у документах згадки про «печерські катакомби». Інша справа, що офіційно ніхто не підтвердив їхніх розмірів чи точного розташування. Все засекречували або залишали в архівах. 

— А ключ? — не витримала Аліса. — Він теж існує? 
— Схоже, що так. У XVII столітті в описі майна Потоцьких є згадка про «ключ стародавній, залізний, з гербом, що веде до дверей, які не кожному відчинені». Дехто вважає, що це лише метафора. Інші — що йдеться про справжній предмет. І саме цей ключ потрібен, щоб пройти до найглибших залів підземель. 

Олег провів рукою по обличчю. 
— Якщо це правда, то хтось і справді міг спробувати туди потрапити. Можливо, Світлана... 

Професор серйозно глянув на нього. 
— Або хтось змусив її. Бо останнім часом у наукових колах знову з’явився інтерес до «загублених архівів Потоцьких». Якщо інформація просочилася назовні, то є ті, хто готовий ризикнути заради скарбів чи документів. 

Віктор замовк, але в хаті ще довго стояла тиша, важка й тривожна. За вікном хтось вигнав корову, дзвінкий звук її дзвоника здався Олегові надто гучним. 

Нарешті Сашко заговорив: 
— Ви кажете, що бачили документи. Там щось згадується про... про цих постатей, що блукають? 
— Так, — підтвердив професор. — Є кілька описів. Один із монахів XVIII століття писав, що вночі бачив, як по коридору йде чоловік у чорному плащі з білим обличчям. Коли він спробував наблизитися, постать розчинилася в темряві. Інший свідок — селянин на початку XIX століття — казав, що бачив жінку в старовинній сукні, яка кликала його по імені, хоча він був упевнений, що ніколи її не зустрічав. Він утік, і більше до підземель не спускався.