Розділ 2. Чутки серед селян 

Ранок у селі Печера був непривітним. Сіре сонце ледь пробивалося крізь низькі хмари, вкриваючи поля і подвір’я холодним, рідким світлом. Повітря пахло сирістю й травою, що ще не встигла обсохнути від нічного дощу. Тиша, яка панувала, не була звичною сільською тишею. Вона була глухою, підозрілою, ніби саме село затамувало подих, очікуючи на щось страшне. 

Олег збирав речі у невелику сумку, готуючись виходити опитувати сусідів. Аліса стояла поруч, мовчки спостерігаючи за його рухами. Серце її билося так, що вона відчувала, як пульс віддається в скронях. Слова не виходили, тільки думки крутилися в голові, як темна каша. Діти лишилися у Вінниці, і це мало б заспокоювати, але їй було зовсім не до спокою. Вона відчувала, що з матір’ю трапилося щось надзвичайне. 

— Саша, — Олег покликав Бевза. — Почнемо з сусідів. Можливо, хтось бачив щось вночі, або знає, куди Світлана могла піти. 

Бевз мовчки кивнув, підбираючи капюшон. Він завжди виглядав скептично, але цього разу в його очах відчувалася напруга. Навіть він розумів: тут щось не так. 

Вийшовши на вулицю, вони пройшлися бруківкою через село. Старі дерев’яні хати, паркани, що давно потребували ремонту, й вузькі стежки між городами створювали відчуття лабіринту. Люди з’ясовували свої справи, але майже ніхто не дивився на новоприбулих. Було видно, що село зараз не таке, як завжди: люди напружені, обережні. 

Перша, до кого вони завітали, була стара бабця, яка мешкала біля церкви. Вона сиділа на лавці під високим дубом і дивилася в порожнечу. Її обличчя, сповнене зморшок, здавалося ще більш суворим у тумані ранку. 

— Доброго ранку, пані, — сказав Олег, наближаючись. — Ви нічого не бачили останнім часом? Можливо, щось дивне чи підозріле? 

Бабця повільно повернула голову. Її очі блищали дивним холодним блиском. 

— А ви про що питаєте? — спитала вона, голосом, який трохи тремтів, але був глухий. — Про те, що ходить уночі? 

Аліса здригнулася, ледве стримуючи здивування. 

— Хто ходить? — спитала вона. 

— Потоцькі… — промовила бабця, і її слова пролунали майже як шепіт, хоча вона говорила голосно. — Знову ходять уночі… по церкві, по парку… Ніхто не сміє виходити, бо хто бачив — того потім довго трясло. Я сама бачила. 

Бевз усміхнувся, але не висловився. Його скепсис вже давно підказував, що старі люди схильні до вигадок, особливо коли мова йде про легенди та привидів. 

— І що саме ви бачили? — продовжила Аліса, схилившись ближче. 

— Біля церкви… — бабця почала повільно, намагаючись згадати деталі. — Біля воріт стояв пан у плащі… високий, темний. І рухався не так, як ми, живі… Він ніби парив, а не ходив. Я знала, що маю бігти, — її голос став тихішим, майже шелестом. — Не дивилася назад. 

Олег нахилився до Бевза і тихо пробурмотів: 
— Можливо, бабця з глузду з’їхала. 

— Може, — відповів Бевз. — А може, ні. 

Аліса відчувала, що тут щось більше. Бабця могла б і вигадати, але відчуття, що пройшло крізь її слова, було справжнє — моторошне, холодне, як ранковий туман. 

Після цієї розмови Олег і Аліса рушили до сільського магазину. Продавчиня, молода жінка років тридцяти, відразу помітила, що щось трапилося. Вона вийшла до них з сумним обличчям. 

— Доброго ранку… Ви про маму Аліси? — спитала вона, дивлячись прямо на дівчину. — Ви не повірите… 

— Що трапилось? — нетерпляче запитала Аліса. 

— Позавчора, — почала продавчиня, голос трохи тремтів, — я поверталася з роботи. Йшла повз парк, де костел. І раптом… бачу чоловіка. В плащі. Він… ніби парив у повітрі. Я спершу подумала, що очі зрадили, що мені здалося… Але він стояв там, як живий, і я не могла поворухнутися. Стало моторошно, я кинулася бігти додому. 

— Вчора дізналася, — продовжила вона, — що не лише я його бачила. Люди говорять про це по всьому селу. Нібито духи Потоцьких повстали. Хтось шукає їхні скарби… і, здається, вони не сплять. 

Аліса ледве могла дихати. Їй здалося, що земля під ногами раптом похитнулася. 

— Що ви маєте на увазі під “не сплять”? — спитала вона. 

— Коли я була мала, — почала продавчиня, — старші говорили: коли більшовики колись шукали скарби Потоцьких, щось піднялося з могил, з землі. Казали, рід Потоцьких встав, щоб захистити своє. Це були страшні часи. Люди боялися ходити вночі. І зараз, кажуть, щось повторюється… 

Аліса відчула, як холод пробіг по спині. Вона подивилася на Олега. Він виглядав серйозним, суворим, але йому теж не подобалася вся ця історія. 

— Тобі треба бачити це на власні очі, — пробурмотів Олег, але промовив тихо, майже самому собі. — І можливо, не варто думати, що це просто легенда… 

Вони йшли вузькими вуличками села, і повітря ставало все більш важким. Над будинками клубилася ранкова імла, а дерева у парку біля костелу здавалися темнішими, ніж мали бути. Ледь чутний шелест листя нагадував про присутність чогось чужого. 

Вже біля костелу Аліса зупинилася. Її серце стукало так голосно, що здавалося, чути його могли всі, хто тут був. Вона відчула холод, який пронизав навіть крізь светр і куртку. І саме тоді їй здалося, що хтось стоїть за деревом, спостерігаючи. 

— Олеже… — прошепотіла вона. — Хтось там… 

Олег обережно подивився у бік дерева. Тінь зникла, як тільки він напружив погляд. 

— Може, це вітер… — сказав він, але його голос не звучав переконливо. 

Старожили села, яких вони зустріли дорогою назад, повторювали схожі історії. Хтось бачив тінь у вікні старого будинку Потоцьких, хтось чув дивні звуки у нічному парку, інші помічали світло в підземеллях, де давно ніхто не бував. 

Бевз, йдучи поруч, знову похитав головою: 
— Справжні історії чи бабські казки — незрозуміло. Але відчуття, що щось тут не так, я маю. 

Всі вони знали: у селі щось оживає. Старі легенди, що здавалися давно забутими, поверталися у реальний світ. І це не обіцяло нічого доброго. 

Коли вони поверталися до будинку Світлани, вечір вже наближався. Туман густішав, обіймаючи подвір’я й дорогу до саду. Вітер тихо шепотів між гілками, і здалося, що він приносить слова, які ніхто не може розчути.