Розділ 1. Повернення в Печеру 

Дорога від Вінниці до Печери завжди здавалася нескінченною, навіть попри те, що відстань була не надто великою. Старі траси з їхніми вибоїнами, вузькі ділянки між лісами, повороти біля ярів — усе це змушувало їхати повільніше, ніж хотілося. Олег сидів за кермом, міцно тримаючи руки на кермі, і кожні кілька хвилин кидав погляд у дзеркало заднього виду. 

На задньому сидінні — Олександр Бевз і Ксюша. Вони мовчали, кожен зайнятий своїми думками. Олег чув, як Ксюша ледь чутно крутить на пальці срібний перстень, який завжди носила, а Саша втупився у вікно, де миготіли поля, вкриті жовтим полином. Аліса сиділа поруч, на передньому, і вся її постать виражала напруження. Вона не відривала очей від дороги, але було видно, що бачить не асфальт, а обличчя матері, яке не давало їй спокою вже кілька днів. 

— Діти лишилися з нянею? — знову спитав Бевз, хоча відповідь уже чув. Йому потрібні були слова, щоб розбити тишу. 
— Так, у Вінниці, — кивнув Олег. — Я сам перевірив. Вони в безпеці. 

Аліса стиснула губи й заплющила очі. Для неї ці слова звучали порожньо. «В безпеці» — що таке безпека, коли її матері немає вдома вже кілька днів, і телефон мовчить? 

Сонце хилиталося над лісом, коли вони під’їхали до знайомих місць. Ландшафт змінювався: низини з луками, переливи Бугу, який у цих краях ставав широким, глибоким, повільним. Над річкою нависали круті береги, зарослі дубами й старими липами. На обрії почали виринати контури села Печера. Тут усе мало свій особливий ритм, свій подих, який не сплутаєш ні з яким іншим селом. 

— Печера… — прошепотіла Ксюша. — Тут завжди було якось моторошно. Красиво, але моторошно. 

Будинок Світлани стояв ближче до центру Печери. Невеликий двоповерховий дім із червоної цегли, з садком і старим городом за ним. Біля хвіртки їх уже чекала Люба. 

— Нарешті ви тут, — майже зі сльозами сказала вона. — Я три дні вже в селі. Як тільки зрозуміла, що не можу додзвонитися до мами — кинула все й приїхала. Думала, може поїхала кудись, до знайомих, але… — вона знизала плечима. — Тут усе якось не так. 

Її очі були почервонілі, обличчя бліде. Видно було, що вона майже не спала ці дні. Аліса кинулася обіймати сестру. 

— Любо, ну як так?.. Ти нічого не знаєш? 
— Нічого, — відчай у її голосі був справжнім. — Ні записки, ні пояснення. Просто… пустка. 

Вони зайшли в дім. Усередині пахло затхлим повітрям і трохи сирістю — наче вікна давно не відчиняли. У вітальні все було так, як лишила Світлана: плед на дивані, газета на столику, відкрита книжка на сторінці, де закладка так і не була вставлена. 

— Слідів зламу нема, — відразу сказав Олег, провівши рукою по дверях і віконних рамах. — Ніби вона сама вийшла й не повернулася. 

— Або… — кинув Бевз і замовк. 

Олег суворо зиркнув на нього. Він не хотів, щоб сестри одразу почули гірше. Але Аліса й так уже відчувала, що відбувається щось більше, ніж просто «вийшла й не повернулася». 

Вони розділилися. Олег пішов на кухню, Аліса з Любою — у материнську спальню, Ксюша оглядала коридор і підсобні кімнати. Саша Бевз рушив на подвір’я. 

У спальні все було на місці. Одяг складений, ліжко застелене. Лише на тумбочці стояла чашка з висохлим чаєм. На дзеркалі відблискувало сонце, що падало через вікно, роблячи кімнату ще більш порожньою. 

— Тут нічого… — тихо сказала Люба. — Наче й не жила тут ніхто. 

Аліса обійшла кімнату, провела рукою по шафі, вдивлялася в речі. Серце билося глухо, у скронях. 

Тим часом Олег знайшов на кухні дві кружки. В одній ще залишався відвар ромашки, у другій — чорний чай. Вони вже вкрилися плівкою, але не зіпсувалися остаточно. Це значило, що їх пили не так давно. І пили удвох. 

— Бевзе! — гукнув він. 

Але відповіді не почув. Саша був за будинком. 

Він ішов садом, уважно роздивляючись землю. Його досвід, гостре око і звичка звертати увагу на дрібниці допомогли: він побачив зім’яту траву, розкидані листки, борозни на землі. Хтось когось тягнув. Це було видно по характерних слідах — розтягнуті лінії від взуття й глибокі вдавлені сліди важких чобіт. 

— Олеже! — крикнув він. 

Той миттю вискочив на подвір’я. За ним вибігли Аліса й Люба. 

Саша показав на землю. 

— Тут… когось тягнули. 

Тиша впала ще важчою. 

— Це не схоже на випадковість, — додав він. — Вона не просто зникла. 

Олег мовчав. Він знову згадав кружки на кухні, розкидану траву, розгублені обличчя дочок Світлани. Усе складалося в одну картину, і ця картина була гіршою, ніж усі здогади. 

— Її викрали, — нарешті сказав він. 

Аліса опустилася на землю, пальцями торкаючись тих самих слідів. Їй здавалося, що вона відчуває холод рук матері, яку тягнули сюди. Сльози виступили на очах. Люба обійняла її, але сама ледве стримувалася. 

Ксюша стояла трохи осторонь, стискаючи в руках той самий срібний перстень. Вона дивилася в темні зарості, куди вели сліди, і відчувала — попереду буде ще гірше. 

— Але хто? — прошепотіла вона. — І для чого?.. 

Вітер шелестів сухими бур’янами. З-за кручі долинув крик птаха — довгий, моторошний. Він відбився луною в тиші села, що занурювалося у вечір. 

Усі розуміли: відповідей сьогодні вони не знайдуть. Але тепер уже було ясно — ця історія не про випадкове зникнення. Це було щось інше. Набагато страшніше.