Пролог

1917 рік. Село Печера. 

Ніч була тиха, проте кожен звук лунав тривожно, наче земля сама прислухалася до кроків людей. Над кручами Південного Бугу, неподалік від маєтку стояв старий костел. Під ним, у глибині, ховали своїх небіжчиків Потоцькі. Кам’яні сходи вели до усипальниці, де завжди пахло сирістю та воском. 

Франциск Потоцький, останній із роду на Поділлі, вийшов із темряви похмурого склепу. Його руки тремтіли, а очі палали неспокоєм. На вулиці гриміли далекі постріли — революція вже докотилася сюди, до спокійних немирівських земель. 

Біля самого входу на нього чекала Мотря — молода наймичка, дівчина з темними очима, яку він кохав, але не міг бути з нею. Вона боялася навіть дихати в цю мить, хустка сповзла з плеча, і холод пробирав її до кісток. 

— Мотре, слухай мене уважно, — Франциск швидко взяв її за руки. В його долоні був дивний ключ, старовинний, з химерним вигравіруваним орнаментом. — Це не просто ключ. Він відкриває двері там, унизу, де сховане наше майбутнє. Не лише моє, а й твоє… наше з тобою. 

Дівчина здригнулася. 

— Пане Франциску, що ви таке кажете?.. Я не смію… 
— Мовчи, — перебив він, стискаючи її руки сильніше. — Усе скоро скінчиться. Це безумство, ця революція. Я повернуся. Обов’язково повернуся. І тоді… ми більше не будемо ховатися. 

Він нахилився й швидко торкнувся її губ. Усе сталося так раптово, що вона ледве встигла зрозуміти, що це не сон. 

— Бережи його, — він поклав ключ у її долоню. — Це оберіг і наш шанс на безбідне життя. Коли прийде час — ти зрозумієш. 

Його постать зникла в темряві ночі. А Мотря ще довго стояла біля входу в усипальницю, слухаючи далекі гуркіти й стискаючи той холодний ключ так міцно, що він різав шкіру. 

Франциск так ніколи й не повернувся до Печери. А Мотря берегла ключ усе життя, мов найдорожчу святиню. Перед смертю вона покликала сина й, ледве ворушачи потрісканими губами, передала йому те, що вважала спадком і прокляттям водночас. 

— Сину, пам’ятай… то ключ... 

2018 рік. Десь у темному підвалі імовірно село Печера.

Темрява. Кам’яні стіни, вологі й холодні. Ледь чутні кроки відлунювали у підземеллі. Світлана, мати Аліси, сиділа на низькому ослоні. Її руки були зв’язані, волосся розтріпане. Вона не знала, де вона і скільки вже тут перебуває. Час зник. 

Перед нею з’явилася постать у чорному балахоні. Обличчя сховалося в тіні, лише голос відлунював у кам’яних склепіннях. 

— Ти знаєш, що шукаю, — тихо мовив чоловік. — Ключ. Його передав вашій родині останній із Потоцьких, Франциск. Де він? 

Світлана здригнулася, але лише хитнула головою. 

— Я нічого не знаю… Я вперше чую про це… 

Чоловік нахилився ближче. 

— Не бреши. Він відкриває двері, за якими спочивають скарби роду. Твоїй бабусі їх довірили. І ти маєш знати, куди вони зникли. 

Сльози виступили на її очах. Вона й справді не розуміла, що відбувається. Єдине, що билося в її голові — донька. Чи жива Аліса? Чи знайде вона її? 

— Будеш мовчати — тут і згниєш, — прошипів той, у чорному, і його тінь розчинилася в глибині підземного коридору. 

Світлана залишилася сама, з пульсуючим страхом і відчуттям, що давня таємниця, про яку навіть не здогадувалася, наздогнала її сім’ю через століття.