Розділ 10

Слід Ріна, який я бачила у своєму блокноті, вів не в занедбані провулки, а в саме серце елітного району міста. Ми зупинилися перед входом до закритого клубу з вивіскою «Ouroboros». Фасад будівлі був оздоблений темним склом, яке нагадувало луску, а двері відчинялися лише для обраних.

​— Змія, — процідив Сінь, нервово смикаючи комір своєї куртки. — Він завжди любив розкіш і тіні. Це Рен — Рік Змії. Навіть у Великих перегонах він не біг, а просто ковзав повз усіх, збираючи плітки та secrets.

​— Нам треба бути обережними, — попередив Шуо. — Його сила не в м'язах, як у Тіана, і не в швидкості, як у Сіня. Його сила — у словах. Він знає твої слабкості ще до того, як ти сама про них дізнаєшся.

​Тіан і Хань залишилися зовні, щоб прикривати тил, а ми з Шуо та Сінем зайшли всередину.

Інтер’єр клубу вражав: напівтемрява, тонка східна музика, запах дорогого парфуму та шовку. Відвідувачів було небагато, але всі вони виглядали неймовірно впливовими та… загіпнотизованими.

​У центрі залу, на розкішному дивані, оббитому смарагдовим оксамитом, напівлежав хлопець. На вигляд йому було трохи більше двадцяти, але в його очах світилася вікова мудрість, змішана з нудьгою. У нього було довге чорне волосся, що спадало на плечі, і незвичайно бліда шкіра. Він був одягнений у шовковий халат із вишивкою золотих змій, що здавалися живими в тьмяному світлі.

​Це був Рен. Він повільно підняв погляд, і я відчула, як по спині пробіг холодок. Його очі були вузькими, з вертикальними зіницями, і вони дивилися прямо в мою душу.

​— Які гості, — його голос був м’яким, майже шепотом, але він проникав у саму голову. — Дракон, що втратив свій лід. Тигр, що став ручним котом. І… Ключ, який став Автором.

​Він повільно підвівся, і його рухи були неймовірно плавними, наче у нього не було кісток.

​— Ми знаємо, що Рін був тут, Рене, — Сінь зробив крок вперед, намагаючись виглядати загрозливо. — Де він?

​Рен лише посміхнувся, оголюючи трохи занадто гострі ікла.

— Рін? Ця маленька, метушлива мишка? Він приніс мені цікаву пропозицію. Новий світ, де хитрість — це єдиний закон. Привабливо, чи не так? Але я не люблю працювати в команді. Я люблю бути… спостерігачем.

​Він підійшов до мене так близько, що я відчула запах сандалового дерева та отрути.

— Тож ти переписала сувій, Ліано? — він простягнув руку, щоб торкнутися мого обличчя, але Шуо різко перехопив його зап’ястя. Лід і отрута зустрілися.

​— Не торкайся її, — холодно сказав Шуо.

​— О, Драконе, ти так захищаєш її… Невже ти боїшся, що я розкажу їй про твою справжню причину самотності? — Рен вислизнув із хватки Шуо. — А ти, Сіню? Боїшся, що Автор дізнається, що ти був третім лише тому, що…

​— Замовкни! — закричав Сінь, і його очі спалахнули вогнем.

​Я зрозуміла, що Рен намагається зробити. Він не збирався битися з нами. Він збирався посварити нас, використавши таємниці, які я ще не встигла переписати в сувої.

​— Вони не бояться, Рене, — я вийшла вперед, стаючи між ним та хлопцями. — Вони змінилися. Сувій тепер пише не стародавня образа, а наша дружба. І якщо ти хочеш знати, який наступний розділ моєї книги — допоможи нам знайти Ріна.

​Рен подивився на мене з інтересом, якого раніше не було.

— Дружба… Яке примітивне і водночас потужне слово. Добре, Авторе. Я не скажу вам, де Рін. Але я дам вам зачіпку. Він шукає того, хто може дати йому швидкість, щоб втекти від моєї отрути та вашої сили. Того, хто завжди біжить, але ніколи не прибігає першим.

​— Кінь, — прошепотіла я.

​— Саме так, — Рен повернувся на свій диван. — А тепер йдіть. Я втомився. І Шуо… я все одно розповім їй твою таємницю. Коли прийде час.

​Ми вийшли з клубу, і Сінь все ще тремтів від люті.

— Я ненавиджу Змію! Він завжди так робить! Ми маємо знайти Коня, поки Рін не підмовив його!

​Але я подивилася на Шуо. Він відвів погляд, і я зрозуміла, що слова Рена про таємницю були не просто словами.

​— Попереду Розділ 11, хлопці, — сказала я, намагаючись вгамувати тривогу в серці. — Нам потрібен Кінь. І нам потрібно навчитися довіряти один одному по-справжньому, без таємниць.