Розділ 3

Парк через дорогу від мого будинку зазвичай був тихим місцем, де пенсіонери годували голубів, а матусі гуляли з візками. Але сьогодні над ним висіла важка, передгрозова тиша, хоча на небі не було жодної хмаринки. Тільки сигналізації автівок, що продовжували верещати, нагадували про те, що тут щойно пронеслася смугаста стихія.

— Сіню! — напівпошепки гукнула я, зазираючи за густі кущі бузку. — Виходь, дурний ти коте! Тебе ж люди побачать!

— Ліано, обережніше, — Хань йшов трохи позаду, тримаючи вуха напоготові. — Коли він у такій формі й такій люті, він не зовсім контролює свої інстинкти.

Шуо ж взагалі не йшов — він наче плив над землею, ледь торкаючись трави своїми ідеально чистими чобітьми.

— Він просто привертає увагу, — холодно зауважив Дракон. — Тигр хоче, щоб його визнали. Його гордість поранена сильніше, ніж світ від розриву сувою.

Раптом з глибини парку, де дерева росли густіше, почулося низьке, вібруюче гарчання. Це не було схоже на звук звичайної тварини — у ньому відчувалася магічна міць, від якої волоски на руках ставали дибки.

Ми вийшли на невелику галявину біля старого фонтану, що давно не працював. Те, що я побачила, змусило мене застигнути.

Величезний тигр — набагато більший за будь-якого бенгальського чи амурського — стояв на вершині кам'яної чаші фонтану. Його хвіст нервово бив по боках, а пазурі залишали глибокі борозни на граніті. Але найгірше було те, що він загнав у кут зграю бродячих собак, які тепер відчайдушно скавучали, притиснуті до землі його аурою.

— Сіню, досить! — я вийшла на середину галявини, хоча Хань намагався вхопити мене за руку.

Тигр різко повернув голову. Його золоті очі світилися надприродним світлом. Він припав до землі, готуючись до стрибка. В цей момент він не впізнавав мене. Для нього я була просто ще однією істотою, яка заважала йому бути першим.

— Тигр, — голос Шуо пролунав над самою моєю головою, наче удар грому. — Схаменися. Ти виглядаєш як перелякане кошеня, що тікає від власних тіней. Де твоя гідність Хранителя?

Сінь видав такий рик, що листя посипалося з дерев. Він стрибнув, але не на Шуо, а прямо в мою сторону. Я заплющила очі, чекаючи удару, але відчула лише потужний порив вітру та важке приземлення чогось масивного зовсім поруч.

Коли я розплющила очі, Тигр стояв за крок від мене. Його гаряче дихання обпікало мені обличчя. Я повільно, дуже повільно простягнула руку і торкнулася його м’якої, але жорсткої шерсті на щоці.

— Будь ласка, — тихо сказала я. — Ти нам потрібен. Мені потрібно, щоб ти був людиною, з яким я можу поговорити, а не звіром, який ховається в кущах. Ти ж сильніший за це.

Золоте сяйво в його очах почало згасати. Він заплющив повіки, потерся мордою об мою долоню — це було так несподівано, що я мало не впала — а потім спалах світла змусив мене відвернутися.

Через секунду на травах, важко дихаючи, сидів Сінь у своєму людському подобі. Його одяг був трохи розхристаний, а волосся стирчало в різні боки. Він виглядав виснаженим і… збентеженим.

— Не здумай нікому розповідати, що я дозволив тобі себе гладити, — буркнув він, відводячи погляд. Його вуха  злегка почервоніли.

— Не розповім, — усміхнулася я, відчуваючи, як адреналін нарешті відпускає. — Якщо ти пообіцяєш більше не лякати собак і сусідів.

— Хтось іде! — раптом вигукнув Хань, вказуючи на стежку, де з'явилися перші перехожі.

— Тікаємо, — скомандувала я.

Ми бігли назад до моєї квартири — дивна компанія: асистентка архіву, веселий хлопець з вушками, холодний красень-дракон і насуплений тигр. Але в цей момент я вперше відчула: ми починаємо ставати командою.

Хоча, коли ми забігли в під’їзд, Сінь знову пробурчав:

— Я все одно ненавиджу цей район. Тут навіть нема де нормально пополювати.