ГЛАВА 4. Ніжна й чиста

Ібрагім

Вона пила мої сльози, допоки я цілунками гарячими жіноче пестив тіло.
Хоч сподівався — не втопати в ній це допоможе, та витівка моя в нутрі гуділа.
«Як же комусь пощастило цілувати твої губи...» — лежучи в своїх думках до стелі промовляв я,
На кохання пристрасне мені очима лісовими на уроках філософії ти натякала.

Із Дел спускаєтеся в закладі навчальнім сходами із другого на перший поверх,
Напроти бачу погляд твій, що лиш затягне у капкан, як перетворюся у порох.
Не встиг я вийти з ваблячих і рідкісних оман, як ти летиш від поштовху на мене,
Я перестав, здається, дихати і чути лиш як Делалін сміється коридорним ехо.

Моя рука до тебе потягнулась, вже вивчаючи тебе, як експонат, прихований від світу.
І голову ледь не втрачаю, бо неусвідомленно хапаєш ти мене за шию.
Сканую твої губи, сам не вірю, що це все можливо й бачу зараз все на очі,
Повертаюся нехотячи в реальність, та від всього серця мріючи про наші ночі.

Відпускаю твою спину, ледве стримую свої бажання на рахунок твого тіла,
Думки мої зі мною грають незаконно, бо ти в них приголомшлива та вміла.
«Обережна будь» — востаннє ловлю полум’я із погляду твого та промовляю,
А після — шлях продовжую на другий поверх, на який і йшов спочатку й за кутом стіни щезаю.

«Я так тебе бажаю, вчителю мій недосяжний, надокучливий лиш океанами своїми світло-сірими,
Я б розмовляла із тобою про життя, про філософію буття й народження найкращих почуттів
годинами.
“Обіцяй у моє серце своїм серденьком не закохатись” — прошу тебе у снах, але сама давно тону,
Одного разу я тебе назавжди у життя із правилами «Учениця й вчитель можуть бути разом» заберу.

Ловлю погляд Меріадам на твоїх вустах і розумію, що ніколи ти не вибереш таку, як я, маленьку,
Представляю, як задовільняєш ти її ласкаво ніжністю, яка мені потрібна була, й розривається серденько».
Ти щезаєш кожен раз з моїх очей, коли найбільше в їх глибинах, про Всесвіт весь забувши, хочу захлинутись,
Та не доля, мабуть, моєму нездійсненому бажанню, все ж, крізь неможливість ситуацій, збутись.

Я, здається, втратив розсуд— замість Меріадам в ліжку бачу як ти вигинаєш своє солоденьке тіло,
Змушую себе не думати, бо час проводити для групи лекцію і красуватися тобою, поки «їж»
мене повільно.
«Мі перме'тта» загорнути у свої обійми вас, моя «сіньйора», ви — моя «ферма’та»,
Хоча вам «дічано’ве» лиш, моя красуне незабутня, а мені на носі «куара’нта».

Я все ближче до дверей у кабінет, а по коридору розливається приємний запах приголомшливих парфумів,
Відчуваю, як трясуться ноги, наче в підлітка лякливого, що на побачення йде вдруге.
І мрії перевищують реальність, бо хочеться, щоби ласкаючи свого коханого, ти згадувала лиш моє закохане обличчя.
«Такий, як Ви свій потойбічний залишає слід і хочеться, щоб Ваше серце запальне до моїх пальців було ближче».

Сканую з дерева дверцята білі, повного надії поглядом, бажаючи за ними знов тебе зустріти, солодку героїню моїх сновидінь,
Я різко відчиняю двері, впевнено, неначе власний я, але весь світ, який я контролюю, котиться з під ніг.
Проходжу повз до свого столу, відчуваючи як пеклом покривається моя, покинута ще років двісті тому, полум’ям душа.
Розпочинаю філософії урок, на тебе переводжу погляд і, здається, розумію, що у кабінеті цім мене уже нема.