ГЛАВА 3. Розквітає любов

Кірілла

Заходимо в приміщення, знайшовши свій зручний диван, ми вмощуємося і напиток алкогольний «Сидр» замовляєм.
— Як там Ібрагім? — Лейла із найголовнішого для мене, у цей вечір, що багато ще пригод ховає, починає.
— Сьогодні написала новий вірш. Якраз коли збиралася, читай. — простягаю телефон з нотатками відкритими,
В цей час приносять нам замовлення і ми обоє насолоджуємось творчістю моєю, попиваючи напитки.

«Побачивши тебе лиш краєм ока, пальчиками хочеться, на жаль, своїми, свої струни приласкати.
Не можу день в училищі прожити і з тобою, поглядом зануреним у справжні таємниці, сонечко, не загравати.
Мої фантазії начаклували щастя, як лежиш потилицею в мене на колінах, поки гладжу попелу забарвлення, волосся,
Ледве стримую свої вуста, щоб ті без дозволу не захопили твої, раптом після цього ми розбіжимося.

Мої думки продовжують дурманити моє сердечко сценами із мрій, що так ніколи би і правдою не стали:
До Дел хотіла в класі я пройти, та на шляху, пояснюючи одногрупнику щось біля парти, Ви стояли.
Я підійшла впритул й торкнувшись пальцями гарячими ваших ліктьових суглобів, запитала: «Можна?»,
Ви зразу ж перелякано поглянули на мене і відсторонились, та сподіваюся, що все ж запам'ятали дотик кожний.

Насправді, я змирилась з тим, що нам і не судилось Небом бути в цьому світі разом, наче підлітки дурненькі,
Але знаєте, від вашої харизми та бажання бути правильним, я сходжу з розуму повільно, потихеньку.
У мене купа справ, й від мене тільки позитивний результат залежить, але я сиджу і думаю про Вас,
Усе на світі почекає, мені байдуже на другорядні речі, бо я в даний час складаю пазли про щасливих нас».

— Я наче у роман якийсь попала, переживаючи усе прекрасне і зворотнє, що відчуваєш ти до свого Ібрагіма.
— Не мій він, Лейло, ох на жаль, не мій — зробила яблучного сидру я ковток задумливо й повільно.
Та здогадатись, доля не надала честі, повернутися назад і придивитися, хто сидить за нашою спиною,
А мужчині, що сидів позаду й чув усе, що попередньо було сказано, неначе з ніг до голови перевернули долю.

Ібрагім Микитинецький мовчки розвернувся і чомусь я в цей момент повернула своє тіло також, рефлексивно.
Й зустрівшись поглядом із ним, моє єство згоріло вщент без натяків та попередження легкого, зсередини.
Ця ситуація із апетитом з'їла мої мізки, наче він не чув нічого, промовила до нього, — Добрий день.
Й коли він привітався також, зрозуміла я важливу річ — графиня з марафетом зараз перед ним, як пень.

— Гарно пишеш. — Дякую. — банальна відповідь, та я згораю, до сих пір, від сорому та безсоромності своїх віршів.
Повернувшись у минуле, я, можливо, б кількість зменшила в рядках інтимних своїх описаних детально через край гріхів.
Обличчя Лейли в цей момент збирати можна було по шокуючим уламкам, адже погляд ошалешено кричить:
«Це він?! Той самий Ібрагім?!», між нами цього разу з Лейлою найдовша недоречно мовчазлива була мить.

— Пішли відійдемо. — озвучила на цей раз подруга думки свої в повітря, що впитало в себе, ситуації цієї цирк.
— Пішли краще покурю, — вдивляючись у порожнечу дала відповідь, а Ібрагім дивився так, наче до цього звик.
Ми щезли з його поля зору, коли мужчини компаньйон запитливо на нього глянув, так стараючись все зрозуміти,
Та посмішка заграла на обличчі: — Ти ніц своєму, так сказати, геть старому другу, не хочеш пояснити?

— Я сам в легкому шоці. — Що ти кажеш? В тебе малолітня дівчина, не знаю звідки вона взялася, закохана по вуха.
Ібрагім Микитинецький так спокійно відповів, принаймні ззовні, — Вона моя учениця, друже.
Збирати очі по підлозі компаньйона взялися би всі присутні, якби реальність паралельною не була з відчуттями,
— Надіюсь, Ібрагіме, ти свій шанс, цим Всесвітом на блюдечці дарований, все ж не проґавиш.