ГЛАВА 2. Як море глибоке

Кірілла

Твій голос нотами із току бігає, неначе розмаїття ситуацій у житті, що не вгадаєш ти ніколи, по моїх вухах.
Навчаєш ти нового нас, а я б хотіла, щоб навчив мене чогось нового особисто, під нічний режим в зірках.
Та мрії правдою б не стали, тому продовжую за партою на відстані гадати: а яким би наше було спільне прожиття?
Як раптом ти закінчуєш промову, а я в обіймах тишини озвучую в реальності своє світосприйняття.

— Чому мене трясе? Алло, це психіатр? Не хочете за мене вийти заміж?— жартую перед Делалін, імітуючи дзвінок,
— Здається, він єдиний, хто би витримав мене таку яка я є насправді, — продовжую своїми жартами урок.
— Чому так думаєш? — спитала Дел, а Ібрагім і вигляду не подавав, що наблюдав за всім, що відбувалося, і слухав.
— Тому що перше: часто психіатрами стають ті самі психопати, а я якраз такого хочу, від нормальних нудить.

Можливо, він би був іще філософом і ми б сиділи, попиваючи вино й читаючи в обнімку детектив, біля каміну,
— Я знаю кандидата ідеального, — занадто хитро посміхнулась Дел, продовжуючи думку, — Виходи за Ібрагіма.
Я акуратно на мужчину перевела погляд і згоріла, наче вперше перед ним й водночас так, як кожен раз, на місці.
Ібрагім Микитинецький споглядав на нас із посмішкою, наче на дурненьких, мене же особисто, спопеляючи навічно.

— Не все так просто, Делалін... — Логічно. Він же вчитель. — перед фактом у прямому сенсі слова подруга поставила мене.
Й здається саме це дозволило тим самим ноткам току знов пройтися по моєму серцю, що у вірний шлях веде.
— Не в цьому річ, хто є ми. Мрії — не реальність. Перед ними під прямим кутом поставити я можу жирний хрест.
А Ібрагім Микитинецький все ж зловив, здається, той кричущий про безмежні почуття, підтекст.

Акуратно оцінив мій образ, який я вибирала спеціально для його сердечка, що не завоюєш
просто так:
Сорочка біла, галстук в пасмугу, спідничка чорна талію підкреслює, із бантиками гетри, чоботи на каблуках.
Неначе погляд не спіймала я його ледь-ледь голодний, він продовжив свої аркуші переставляти,
А серце моє, що від вигляду його згорає, можна було по шматочкам цього кабінету вже збирати.

Урок скінчився й він повз мене промайнув, та цього разу в мою сторону статурою своєю вже не розвертався,
З одного боку: все логічно, я же учениця й тільки, але з другого: ти все одно, солодкий
мій, спіймався.
Збираю речі, й подумки готуюся до зустрічі із Лейлою, про зустріч із якою домовлялася ще позавчора.
Та інтуїція підказує, що на сьогодні ще не всі випробування серцю приготувала мені безсердечна, чи розумна, доля.

Прийшла додому й, вибираючи вже з пів години я наряд для себе, історію гламурну в мріях нездійснених представляю:
Підійдеш впритул, коли я спеціально списуватиму відповіді на контрольну, й долонями мій вчинок обриваєш.
Руку ти простягнеш до шпаргалки, щоб забрати, а я швиденько її ловлю, і кільце
на безіменний палець натягаю.
— Тепер Ви мій — посміхаючись, неначе жриця, що давно вже вкрала Вашу душу, загадково промовляю.

Наряд підібраний — сьогодні буду я графиня, раптом ще зустрінем, поглядом напроти, одне одного серця.
У мене ще є половина алкоголю й невеликий слів запас, щоб роз'яснити свої справжні почуття,
Тому вмикаю творчу вкладку й виливаю свою душу на, всевпитуючий інформацію із моїх пальців, електронний аркуш,
Де я, не дивлячись, на те, хто ми одне для одного, для тебе, все ж, у цьому світі, хоть краплинку чогось значу.

Закінчивши поезію серцебиттям, виходжу із будинку, вже завчасно місце зустрічі із Лейлою обговоривши.
Читаючи її — бо це традиція, — я сподіваюся, вона в сенсації поеми розпливеться, сенс моїх думок зловивши.
Зустрілися й прямуємо до бару, дорогою всі жарти долі нашої, що пережили — озвучили, пускаючи у вітер,
Весь парк наш щирий сміх відчув, насправді, би зі сміху лопнув, хоч він і не взмозі, навіть би Юпітер.