ГЛАВА 4. Як билина в полі

Йшли роки… Поступово, пробиралося під шкіру
Це відчуття, що втрата залишила в грудях мертвий слід.
Я був щасливий — Васька, Дафна і Люсія
Мене наповнювали, наче добривом бабуся вʼялий плід.

Але відомі люди на весь світ все ж не брехали,
Коли нам стверджували: «Щастя не буває вічним».
До нашої оселі «Радість» окупанти завітали,
Наступні спогади запамʼяталися туманом на узбіччі:

Дафну вбили першою, Люсію і мене поранили,
На Ваську без пощади кігті заточили.
На мене навалились з автоматом — у вісок ударили,
Останнє, що почув: «До зустрічі очима»…

Прокинувся у змішаному зі слізьми болоті,
Безживних тіла два лежали поруч у крові.
Із неба злива лилась, гіркота у роті
Мене не покидала всі наступні дні.

Стукіт у двері, звістка — батько й Васька на війні
Померли героїчно, захищаючи вкраїну.
Запрошення наступне подане: «На черзі ви»,
А я, не сперечаючись, пішов із ним — за Україну!

Контракт підписаний. Три роки віщували лиш найгірше,
Та я боровся, а навіщо, ще не знав.
«Я повинен при можливості увесь цей світ змінити» —
Слова кінцеві з батькових устів згадав.

Я повернувся іншим, наче смерть мене догнала після смерті,
Не розумів, як вистачало сил боротися з усім.
В нашій сімʼї ніколи виходом не були петлі,
Тому я мовчки на тапчан самотності присів.

Я все не міг отямитись, до ночі просидів на кладовищі,
Уся сімʼя тут спить, чому живим лишився я?
Мені не зачепили органи — так захотів Всевишній,
Та я душевно смертю безнадії помирав.

Піднявся з місця і попрямував туди, де все почалось,
Де я сміявся щирим сміхом кольорових барв.
Схований мідний ключ під килимом підняв я,
Зайшов до хати рідної й коробку з пазлами дістав.

Я складаю пазли. Пазли, де сімейний мирний вечір.
Де матуся з батьком обговорюють майбутні плани.
Де бабуся обіймає теплим реченням за плечі,
А навколо атмосфера світлих променів нірвани.

Де дідусь несе гостинці з посмішкою у кімнату,
Мурка грається браслетом металевим на руці.
Рекс невимушено пригортається, бо хоче ласки,
А я сиджу і слізно посміхаюсь, згадуючи їх усіх.