ГЛАВА 3. І вдень і вночі

Тітка Дафна поступово ближча до душі мені ставала,
Та я не міг з капкану серце мертве витягти своє.
У мене появився друг з роками — Васька його звали,
Він любить шахмати і виграє мене розумник цей вкотре.

Памʼятаю, бешкетуємо ми на подвірʼї біля хати тітки,
Бо я вмудрився виграти, забравши турою у Ваські короля,
Як відкривають руки ніжні та тендітні хвіртку,
І я впадаю у нірвану, зустрівшись із очима лісового кришталя.

— Я перепрошую, моє втручання має певну ціль, — мовляє, —
Ми переїхали з бабусею лиш вчора, — наближається до нас, —
Ми передали вам гостинці в честь знайомства, запевняю,
Вони такі ж прекрасні й чудернацькі, як і аура від вас.

Дівча із торбою тягнуло вже в наш адрес руки,
А я стояв, як вкопаний, ледь витягнув німе: «С-па-си-бі».
Васька метушитися почав від нашої напруги:
— Ти вибач за його спустошеність, він зазвичай крикливий.

Ми дякуємо за гостинці, може хоч на чай зайдеш, чи каву?
Поближче познайомимося, шахмати зіграєм.
— О, ні, мабуть, сьогодні я не зможу, справді,
Допомогти бабусі треба ще. Я завтра завітаю.

— Як тебе звати? — в слід красуні Васька видав,
— Люсія, — посміхнулося дівча, а в мене із під ніг земля поплила.
— Я Василь, а мого друга звати Фрідріх.
— Приємно познайомитись. До зустрічі очима!

— Тепер розказуй друже, що з тобою сталось? —
Присів до мене Васька й кинув запитальний погляд.
— Здається, Васю, я нечайно закохався…
— Гадаю, що цієї ночі її мучитиме здогад.

На другий день, як планувалось, Люсія завітала в гості,
Та перед цим товариш в сторону мене відвів.
— Я розумію, Фрідріху, що ти стривожений сьогодні,
Та й цілу ніч від стелі відірватися не міг,

Але дівчата люблять, коли їм, хоча б, відповідають,
Тож впевненість у даній ситуації була б не лишня.
— Я справити найкраще враження на неї постараюсь, —
Відповівши, розвернувся з посмішкою на обличчі.

Впевнено, перебираючи ногами, крок за кроком,
Я пливу до неї, але весь сценарій вилетів із голови.
Не помітивши внизу фанеру з ясеня нівроку,
Зашпотався і з переляком полетів до її правої ноги.

Василь долонею торкнувся свого лоба,
Заплющив очі, поки розливався сміх Люсіі:
— Ого, то ти вже руку й серце мої просиш? —
Жартома спитала і продовжила, — Я згідна.

У Ваські очі ледь не випали від шоку:
— Навчи мене так на панянок враження справляти!
Слово за словом, день за днем та крок за кроком,
Про наші подвиги вже можна томи три писати.