ГЛАВА 1. Атмосфера згущується

Я складаю пазли. Пазли, де сімейний мирний вечір.
Де матуся з батьком обговорюють майбутні плани.
Де бабуся обіймає теплим реченням за плечі,
А навколо атмосфера світлих променів нірвани.

Де дідусь несе гостинці з посмішкою у кімнату,
Мурка грається браслетом металевим на руці.
Рекс невимушено пригортається, бо хоче ласки,
А я сиджу і слізно посміхаюсь, дивлячись на них усіх.

Розливається по стінам звук і страх — сирена.
В небі шумно, наче граючи у лови, розлітались літаки.
На очах у мами сльози, за вікном летить ракета,
Лічені секунди й опиняємось ми в укритті.

Я забув про Мурку, що сховалася під ліжком,
— Я швиденько, батьку, мамо, тільки заберу її.
— Синку, нам не можна, може бути надто пізно.
— Я із ним піду, кохана. Це займе лиш пʼять хвилин.

Крок перетворився в біг, а думки сплелися воєдино:
Тільки б встигнути в обійми лап тепла й безпеки.
Я забіг до хати, схопив і пригорнув тварину
До грудей своїх, погладжуючи ніжні інтервали шерсті.

— Синку, нам потрібно йти. — батьківська рука підтримки.
І тільки я готовий був дверцята відчинити й вийти,
Відчув, як затряслась земля під такі знайомі крики…
Як розліталось укриття, ховалися в якому мої рідні.

Барвінок і волошка перегукувалися між собою,
Допоки сірий попіл неквапливо осідав на них.
Усвідомлення того, що сталось, наділяло певним болем,
А точніше — роздрібнило моє світобачення навік.

Батько загорнув мене в обійми й шепотів: «Залишся вдома,
Я піду погляну, що там сталось, як вони там всі».
Я послухав батька, мовчки підійшовши до балкону,
Розуміючи і бачучи болючу правду звідусіль.