ГЛАВА 3. Дорога в душевний рай

Феніксеїда

Я не маю навіть його фото, все що можу — свічку запалити та фантазувати.
Пером найдивовижнішим виписувать божественні вірші.
Але зараз маю повно найдорогоціннішого часу,
Щоб прогулятися в навушниках шосе вечірнім від душі.

Крокую прямо, попри ліс та сонце, під симфонію осінню у вухах,
Насолоджуючись вільністю та тишиною, що у небо возвишає.
Не здогадуючись навіть, що позаду моїх мрій йде психопат.
Та раптом він хапає мою руку та до себе ніжно пригортає.

Рей

Не дарма ти вибрала дорогу саме цю, адже вона — душевний рай.
Я так хотів тебе побачити хоть краєм ока ще раз.
Та доля посміхнулася мені, сказала: «У любов пірнай!»,
І я піднявши погляд, зрозумів, що ти з життя мого не щезла.

Ти маршрут змінила на шосе, яке належало ще від початку всіх часів, мені,
А я мовчав, хоча, торкнувся, як і мріяв, знов твоїх обіймів.
Ти не пручаєшся, в обнімку на дорозі стоїмо одні,
«Як тебе звуть?» — промовив, я, і серце йокнуло, — «Феніксеїда».

Феніксеїда

Я розпливалась, розліталась на пурпурові зірки, на атоми з мармуру,
Ти в душевний рай мене своїм появленням загнав.
Я хотіла запитати як звуть прихильника мого, але відчула,
Як обійми розчиняються, розплющила я очі й ти пропав.

Тоді я сіла на траву і, так добряче, всьому, що відбулось, здивувалась.
Здається, на галюцинації ніколи власна підсвідомість не жалілась.
Послідовність всіх наших подій в голові намалювалась,
Я спокійно видихнула й, без докладених зусиль, в реальність приземлилась.

Рей

Я заварив з ромашки чай, присів на підвіконні, споглядаючи на місяць.
На паркеті красувались сотні моїх, на папір переданих, картин.
Я збудував між нами недоречну, навіть для моїх потреб сердечних, відстань.
Й без тебе відчуваю, наче у раю душевному відсутність крил.

З кімнати батько голосно запитує чому нікуди не виходжу,
Не витрачаю юність на прогулянки із друзями, коханою, в кінці кінців.
А завжди у кімнаті час я вільний свій, Всевишнім подарований, проводжу.
Але він не знає, що мене тримають сили підсвідомості, наче на лансі.