ГЛАВА 2. Магнітні птахи

Феніксеїда

Я розпливаюсь в танці, перед дзеркалом у закладі навчальнім,
Під композицію в навушниках, що гріє серце — «Заспокій мене».
Слова у небо возвеличують, хоча вони печальні,
Мене як птаху, другим поверхом ця композиція несе.

Очі заплющені, я бачу темноту та відчуваю теплий вітер,
Його сама собі малюю, рухами по нескінченних сторонах.
Та замерзаю я зі швидкістю висот, нема кому мене зігріти,
Від цих думок зашпоталась на своїх видуманих небесах.

Рей

Вона плила по воздуху як птаха, а притягувала як магніт.
Стояв зо три хвилини й смакував очима її рухи неймовірні.
Я вже хотів наважитись тишину порушити й сказати їй «Привіт»,
Як раптом дівчина не впоралася з управлінням.

Очі розплющила, її занесло в сторону, та каменем летіла вниз,
Ледь не згорів зсередини — так сильно я за неї переймався.
Секунда був ліміт, щоб я крізь неминучий час, врятувати її встиг.
Як добре, що у сили свої я повірив та не здався.

Феніксеїда

Мене спіймали ніжні, обпікаючі теплом людським, обійми,
Але коли напроти знизу вверх побачила обличчя юнака,
І слова витягнути з себе не змогла. Настільки він красивий,
Цей загадковий, мовчазливий хлопець, лежу в якого на руках.

Ми мовчали, поки він присівши на одне коліно,
Неначе губка, впитував мораль життя усіх світів.
Сакральний шлях шукаючи, ми, одне одного скануючи очима,
Впадали в божевілля. Мовчання це найкраще було у моїм житті.

Рей

Я потопав в її очах, я божеволів кожную секунду,
Допоки знаходився поруч, так близько до її вустів.
В її безмежнім погляді осіннім я знайшов свій порятунок,
Але вона мені всміхнулась й я тоді ледь не зомлів.

Сказала: «Дякую, що не дозволив впасти, мій герою».
Це жарт? Вона жартує так на моїх мрійних почуттях?
Продовжила: «Я би залишилась лежати тут з тобою,
Але повинна йти». Вона піднялась й оглянувшись раз, кудись пішла.