ГЛАВА 1. Скуті кригою

Феніксеїда

В невід'ємному приреченням світанку,
Чорнилом малювала з пам'яті обличчя на долоні.
Бо не придумала розумну, ефективну я приманку,
Щоб тебе змогла побачити в любий момент долі.

Я закладаю своє багряне, ледь накручене волосся,
Та залишаю пасма, в дзеркалі я просто диво.
Вже атакую тебе подумки, неначе птаха сойка,
Але ми, так чи інакше, всього лиш скуті кригою.

Рей

Я малював птахів, коли лишався на одинці із думками,
Мої долоні так кумедно плескають у довжину.
По відчуттям я у житті існую наче у Савані —
Рівнини трав'янисті, дерева одинокі закликають у пітьму.

Попереду крокуєш на урок, нагадуєш ходою кугуар.
Ти в порох всіх стираєш поглядом темнющим.
У мене ціла купа травм, а в тебе портсигар,
Але чекаю поки знову очі ти заплющиш...

Феніксеїда

Тебе у сьогоденні я не бачила — образливо та сумно.
Тобою сподівалась поглядом периферійним красуватись.
Я ж навіть імені твого незнаю — знущається фортуна.
Та я не можу просто підійти впритул та привітатись.

Ти психопат моїх мрій, а я — річки та озера із під криги.
В моїй крові течуть лиш порівняння всіх віршів світу.
Моє існування, як і всі інші у моєму житті — це лиш книги.
В мізків і серця між собою довговічний мітинг.

Рей

Придставляю як твоєї я торкаюсь шиї пальцями повільно,
Оцелот мій, леопард, кішечка ти недосяжна.
Палає моє серце, б'ється в грудях божевільно,
Нагадує твій погляд життя на мілководдях — мангри.

Я забуваю всі слова, коли ти посміхаєшся там комусь,
Та після розвертаєшся, вдивляючись у небуття.
Я бачу — не комфортно тобі з ними поруч,
Іди до мене, я подарую тобі божевілля всіх життів, дитя.

Феніксеїда

Від тебе головокружіння, неначе я надихалась свічок.
Ми одне в одного під шкірою, хоча ще навіть не знайомі.
Я не придставляю, як з тобою можна сидіти і рахунки робити зірочок,
З тобою би скакати по дахах і рейсами ходити в ніч поволі.

Ти психопат і, як же все таки, приваблюєш свідомість,
Не можу спати — твоє обличчя передати хочу на папір.
Іронія лиш в тому, що порину я в обійми, а точніше в невагомість,
Коли запалю свічку і вдивлятимусь у неї, спалюючи власний зір.

Рей

Я йшов по стежці, а навколо відчував твою присутність.
Її не було, але мрії фантастичні надімною взяли верх.
В твоїй крові тече шалена риса сяйва — чуйність,
Надивився вчора на красу твою у вольовий четверг.

Вночі три рази просинався, підкоряюсь тобі подумки, неначе на ланці.
Ти відьма, не жартую, але виглядаєш пташкою невинною.
Здається, ми зійшлися вже, та досі незнайомці,
Бо все ще наші душі добряче скуті кригою.