ГЛАВА 3. По той бік чорної птиці

Графиня Кералін

І я проснулась. Я проснулась із уламків,
З нав'язливих надій, що гріють ранком.
Сни переконували: «Муро — неймовірний»,
Коли життя кричало: «Ця людина підла!».

Стрибало серце в грудях — Муро наближався,
Заговорити першим Граф ніколи не вагався.
Як тільки чорні очі заблистіли потойбіччям,
Я зрозуміла вже, що втратила себе навічно.


Граф Муро

Твої крила заплює мій чорний настрій,
Я не той, ким мене бачили в поразці.
З проблемою спіткнусь і вирішу її я швидко,
Допоки будеш ти писати свої вірші.

Ти завжди будеш лиш Графинею, що палить,
А я прямолінійністю, що жалить.
Лети, мій ворон, моя Кералін життя,
На зрозумієш повністю ти моє світосприйняття.

Графиня Кералін

Спустися з космосу на небо, надто високо літаєш.
Граф Муро, світ для мене новий відкриваєш.
Здавалось, я ніколи ще не бачила таких істот,
Специфічна риса твоя — домінуюча психологічно роль.

Ідейна нетерпимість до інакомислення залізна,
Всі рамки переходять твої нотки дидактизму.
Граф Муро, я не вправі змінювати твій світогляд,
Й немає сенсу — це відомо навіть Богу.

Граф Муро

Аргументовано розповідаю, представляю свої факти,
Узгоджую питання внутрішньо: «У що мені пірнати?».
А ти бар'єри ставиш, не зайшов ніхто до нині
В замок неба твого — сторожі занадто агресивні.

Твоя писемність, як не дивно, багатьом не зрозуміла.
Невід'ємність анонімності — це тебе частина.
Ти не доносиш сенс, ти змішуєш свій розум в дурість.
Але погоджусь, що у венах протікає самобутність.

Графиня Кералін

Муро, мені холодно! Нестримно холодно в цій осені самотній!
Холод наділяє спогадами про дитячу безтурботність.
Хочеться кричати, Муро! Стань же моїм братом!
Я впитуватиму твої обійми ночами білими, неначе вата.

А ти зігрій мене! Ти зігрівай мене кожну секунду!
Щоб я упевнилась, що ти від долі подарунок.
Неординарність хлине із моїх думок до тебе,
А що насправді, Муро, відчуваєш ти до мене?

Граф Муро

Криниця пращурів погодиться, що не свята ти також.
Ти вміло подаєш продумані до міліметру знаки.
Живеш на власний розсуд, подумки життя малюєш,
Та в свою сітку не заманиш. Відчайдушністю вже не здивуєш.

Гадала, розпізнати твої наміри не зможу?
Спустись на землю, Кералін, і застеляй ти ложе.
Кричала всім — самотня, по той бік чорної, ти, птиці.
А виявляється, в пітьмі солодкій крадькома сама лисиця.