Глава 11. Розмова з Ашкар'ясом. Нові правила

Коридор, що вів до нижніх келій, був холодним і сирим. Повітря тут здавалося застиглим, а світло смолоскипів ледь вихоплювало з темряви вологі кам'яні стіни. Алейра йшла повільно, змушуючи себе рухатися рівно, хоча кожен крок віддавався гучною слабкістю в усьому тілі. Ритуал залишив її майже спустошеною, але холодна лють, що народилася з обману Ларікса і Владики, була найкращим паливом. Вона йшла під приводом, який сама ж створила для Ларікса — приводом встановлення «кровного зв'язку» з бранцем, необхідного для майбутнього ритуалу. Ларікс, жадібний до результату, погодився, не бачачи в цьому нічого, крім підготовки інструменту. Але для Алейри кожен цей крок був ризиком. Після видіння, в якому її помітив Владика, вона почувалася так, ніби по її спині ковзає невидимий погляд.

На повороті, що вів до келії чоловіка, стояли двоє храмовників. Алейра вже знайома з ними. Це були Гурр і Терік, які супроводжували її до Західного Склепу. Їхні погляди були важкими, непроникними. Вони не просто охороняли — вони спостерігали. Терік ступив уперед, перегороджуючи їй шлях, його рука лягла на ефес меча.

— Магістр Ларікс наказав нікого не впускати, — сказав він, невпевнено. — Вибачте, жрице.

Алейра зупинилася.

— Ти думаєш, твій меч зупинить жрицю Крові? — запитала вона, її голос був спокійним.

Гурр, що спостерігав за цим, поспішив втрутитися поки не сталася біда:

— Теріку, Магістр Ларікс наказав нікого не впускати крім жриці Крові, — буркнув він, кинувши погляд на товариша. — Чим ти слухаєш?

А потім звернувся вже до Алейри:

— Проходьте, жрице, але Магістр наказав, щоб ми залишалися тут під час вашого візиту.

— Я знаю, — голос Алейри був спокійний, але в ньому дзвенів метал. — І магістр знає, що ви повинні залишатися зовні. Присутність чужої магії порушить процес. Або ви хочете взяти на себе відповідальність за зрив підготовки до ритуалу?

Храмовник секунду повагався, а потім відступив убік.

— Ззовні, — відповів Гурр. — Ми будемо ззовні, жрице.

Алейра пройшла повз, відчуваючи, як їхні погляди свердлять їй спину. Двері в келію були прочинені. Вона штовхнула їх і увійшла, зачинивши за собою важку дубову стулку.

Чоловік, Ксавір, сидів на тому ж місці, що й учора — на підлозі, схрестивши ноги. Його очі були закриті, дихання — рівне, майже нечутне. На мить він здався їй просто людиною, змученою і загубленою. Але Алейра знала, що приховується за цією маскою спокою. Вона відчувала його — двоїсту, коливну ауру, де людська слабкість перепліталася зі стародавньою, божественною міццю.

Вона мовчки сіла навпроти, як і минулого разу. Гра для вух, що підслуховують, почалася.

— Як ти почуваєшся сьогодні? — її голос був м'яким, майже дбайливим. Саме так має говорити жриця, що намагається зцілити або зрозуміти.

Ксавір повільно розплющив очі. Порожнеча. Та сама, що вона бачила спочатку.

— Втомився, — хрипко відповів він. — Усе тіло ломить.

— Тобі що-небудь снилося? — продовжувала вона поверхневий допит.

І в цей момент, ставлячи запитання вголос, Алейра зробила те, чого не міг помітити ніхто зовні. Вона дозволила краплі своєї магії, тонкої, як павутина, торкнутися його аури. Це не був ритуал, не було заклинання. Лише тихий, безмовний шепіт її крові, який ніс один-єдиний образ: гравюра з книги Ларікса, де «Провідник» згорав, стаючи жертвою. Зовні бурштинові очі чоловіка залишалися такими ж порожніми, але внутрішній погляд став стародавнім і темним. Ашкар'яс почув.

Чоловік повільно простягнув руку і стиснув її зап'ястя, де було татуювання руни Крові. Руна спалахнула багряним під його пальцями, але він закрив світіння долонею. Для чужих очей це був просто жест втомленої людини. Алейра послала думку:

«Ми пов'язані Ашкар'яс. Усім керує не Ларікс. Він лише пішак. Я знаю. Я бачила їхній план. Я друга нитка. Ми в пастці.»

Бурштинові очі чоловіка здригнулися.

— Сни... — вимовив він уголос, і його голос залишився таким же хрипким. — Вони дивні. Я бачу вогонь. І дві свічки. Одна горить яскраво, інша — ледь тліє. Але обидві згорять дотла, якщо хтось третій піднесе до них свій смолоскип. Я боюся, жрице. Я не розумію, що відбувається.

Образ був лякаюче точним. Дві свічки в темряві. Вона — та, що ледь тліє. Він — та, що горить рівно і яскраво. А десь за стінами вже був готовий третій смолоскип. Алейра зрозуміла, що з Ашкар'ясом вона розмовляє подумки, а для інших вух з Ксавіром. Ашкар'яс все зрозумів і не став зараз витісняти людську свідомість.

— Може, варто згасити обидві свічки, поки не стало занадто пізно? — запитала вона, продовжуючи гру. Зовні це звучало як метафора про припинення болісних снів.

Він ледь помітно хитнув головою. Його погляд перемістився на кам'яні стіни келії. — Стіни слухають, — сказав він тихо, але виразно. — Тут усе слухає. Це зводить мене з розуму.

«Але вони не чують шепоту нашої крові, Алейро», — торкнулася розуму думка Ашкар'яса.

— Я не можу нічого зробити, — сказав він уголос, його голос здригнувся, ніби Ксавір боровся з чимось усередині. — Я намагаюся, але це сильніше за мене. Я згадав тільки ім'я.

— Яке ім'я? — запитала Алейра, її голос був майже шепотом, але подумки вона крикнула: «Що вони задумали?»

Відповідь прийшла негайно. Це говорив Ашкар'яс:

«Ми дві іскри одного. Ми пов'язані не ритуалом Владики. Ми пов'язані пророцтвом. Коли вони змусять нас з'єднати потоки, вони чекають, що сила вирветься і розірве нас. Але ця сила не може вирватися, ми і є сила...»

— Ксавір, — вимовив чоловік уголос. — Моє ім'я Ксавір. Я це точно знаю.

Алейра відчула, як по спині пробіг холодок. Невже пам'ять до чоловіка повертається. А Ашкар'яс не просто прийняв її попередження. Він пропонував свій хід.

— Що ти ще знаєш? Розкажи мені, — попросила вона, нахиляючись трохи ближче.

— Більше нічого, — відповів Ксавір. — Порожнеча. Тільки ім'я. І безглузді сни. Або це зовсім не сни.